Нарешті вдома

Тіна мала намір доїхати додому до сутінку, тому спинялась лише, коли в Бонбона очі починали лізти на лоба і він неспокійно совався у перевозці. Від думки, що незабаром спатиме у своїй кімнаті, де нічого не змінилось з моменту, як вона була одинадцятикласницею, у грудях розливалось тепло. Час від часу дівчина прокручувала в голові, як радітимуть батьки зустрічі і їй ставало невимовно приємно.

— Малий, не пускай слину, тобі там нічого не світить! — гукнула Тіна французькому бульдогу, який проявляв нездорову цікавість до кошика з гостинцями. Не дуже хотілося, щоб на ковбасах, сирах і різноманітних вишуканих напоях замість святкової мішури висіли драглі Бонбона.

 Телефон на сусідньому від водійського сидінні засвітився. Тіна з надією кинула на нього погляд. Повідомлення від мобільного оператора, нічого особливого. Тіна зітхнула і відчула легке розчарування. Майже тиждень вона намагалась додзвонитись Назару, однак той не брав слухавки і не відповідав на повідомлення дівчини. Тіна не розуміла, чому сталася така різка зміна у його ставленні до неї. Вона відчувала, що їх між собою тонкою в’язкою павутиною поєднують тіні несказаних слів. Так, ніби Тіна образила Назара, сама того не помітивши, а він не вважає за потрібне з’ясовувати стосунки. Дівчина ненавиділа бути у чомусь винною, на дух не терпіла неясності. Вона була готова до будь-якого діалогу, навіть найжорсткішого, лише б не грати у мовчанку. Однак Назар вперто не відповідав. Тіна знала, що є такий тип людей, що ховаються і відгороджуються від тебе за найменшої проблеми, не здатні знайти в собі сили на її обговорення. «Та що ж в біса сталося, я не розумію!» – дратувалась Тіна щоразу, коли не могла достукатись до чоловіка. Вона ж просто хотіла спитати, як у нього справи, почути кілька влучних жартів та відчути його дружню підтримку. «Що, хіба так важко відповісти?» – Тіна тарабанила пальцями по керму. Вона картала себе за те, що так і не вирвалась минулого тижня хоча б на пів дня у Буковель. Вона мала б до нього заїхати, от тоді Назар точно нікуди не дівся б. А так надзвонювати йому кожен вечір – марна і принизлива справа. Тіна звикла завжди отримувати своє, тому ця ситуація не давала їй спокою.

— Повернемось від батьків і влаштуємо Назару під будинком облаву, не відвертиться, — Тіна поглянула у дзеркало на сонного Бонбона і усміхнулась.

***

У батьківській вітальні тьмяно світив торшер і тихо фоном грав телевізор. Годинник на стіні голосно тікав, однак здавалося, що час тут зупинився. Ті ж шпалери, той же дерев’яний гарнітур, що був предметом гордості батьків років двадцять тому, ті ж м’які меблі, однак з новими накидками. Полиці були заставлені книжками різних кольорів та форматів, купами журналів. Тіні завжди хотілося навести на них лад: посортувати все за алфавітом, або за серіями чи розміром. Але тепер вона у цьому домі була, хоч і довгоочікуваною, однак просто гостею, тому відвела погляд від захаращених стелажів. На щастя, поки мама готувала чай, а батько пішов по дрова, Тіна мала чим зайнятись. Вона розглядала свої незліченні фотографії в різному віці, якими були заставлені майже всі горизонтальні поверхні у кімнаті. Деінде траплялись весільні світлини її молодих батьків, а якщо постаратись, можна було відшукати фото всієї родини на відпочинку. Після зустрічі і радісних обіймів Тіна відчула, наскільки ж вона втомилася з дороги. Дівчина сиділа у розлогому м’якому кріслі, а Бонбон вмостився у неї в ногах. Її тіло настільки розслабилось у домашній атмосфері, що Тіна вже фізично не могла відчути межі між кріслом і собою. Здавалося, вона злилася, розчинилася на його пухкій вельветовій поверхні.

— Ну люба, розповідай, як справи, — підморгнула до дочки Анна Семенівна і поставила на журнальний столик тацю із заварником, різнобарвними кружками, печивом та медом. Погляд мами зупинився на підмізинному пальці Тіни і жінка ледь помітно зойкнула.

— Так, схоже на те, що я незабаром вийду заміж, — втомлено усміхнулась Тіна і почала крутити на пальці обручку.

— Дай но подивлюсь, доню, — Анна Семенівна підсіла ближче, зняла із комірця окуляри і почала натирати їх краєчком фартуха. — Матінко рідна! І як вони навчились робити такі величезні камінці? — захихотіла жінка. — Це фіаніт? Дуже гарно!

— Це не фіаніт, мам, — усміхнулась Тіна. 

— Невже діамант? Неймовірно! — Анна Семенівна сплеснула у долоні. — Це той чоловік, з яким ти нещодавно з'їхалась, освідчився?

— Так, Ігор, — Тіну щиро тішив мамин захват.

— А чому ж він з тобою не приїхав? — здивовано запитала мама. Однак усміхнулась і плеснула себе по колінах. — Я стала якась зовсім забудькувата. Ви ж відкриваєте магазин, напевно у зятя багато роботи?

— Та відкриття було вчора. Насправді цей бутик у тричі менший за попередній і часу на підготовку було більше, тому все пройшло майже ідеально, — усміхнулась Тіна. Їй завжди було приємно ділитись з мамою своїми досягненнями.

— Я вітаю, ти в нас завжди була така розумниця, — Анна Семенівна поклала свою теплу масивну руку на долоню дочки. Та Тіна помітила, що в її погляді досі бринить не з’ясоване питання.

— Ігор не приїхав, бо … — Тіна не хотіла говорити мамі про те, що після заручин і тієї сварки вони жили просто, як ввічливі сусіди. Вона не підготувала відповідь заздалегідь, хоча мала вдосталь часу у дорозі. Довелося казати правду. — Я його не запросила, — видихнула дівчина і відвела очі в сторону.

— Он як, — відповідь дочки дещо збентежила Анну Семенівну. — Ти гадаєш, йому тут не сподобається?

 Тіна відчула в голосі матері нотку провини. Вона, напевно, припустила, що дочка просто соромиться і не хоче приводити нареченого у їхнє скромне житло.

— Ні, мамо, ні! Як ти могла таке подумати? — почала виправдовуватись Тіна. — Просто останнім часом ми не дуже ладнаємо. Мені потрібна була пауза, щоб трохи розібратися у собі, побути з вами.