Глава 20

Виснажений тил перетворюється в тінь

       За кілька днів до кінця лікування Андрій не повертається з лікарні додому. Це дивно і неочікувано. Я довіряю йому, не хочу нав’язуватися чи виглядати контролером, але ж і хвилююся.

 — Де ти? Щось сталося?  — Делікатно відправляю повідомлення.

 — Викликали в частину. Приїду завтра після лікарні.  — Відписує він. 

     Отакої: навіть не зателефонував, щоб сказати словами. Навіть не згадав про мене, не подумав вдень попередити, з лікарні ж кілька годин тому поїхав. Дивно. Чого б викликали, коли він на лікуванні і вже за кілька днів і так повернеться? Чим так зайнятий, що лише текст відправив? Дивно і неприємно. Але він в порядку, тож нагадую собі, що саме це головне і чекаю до завтра.

      Залишившись сама в порожньому ліжку, усвідомлюю, як я звикла вже за ці нещасні два тижні до Андрія поруч, звикла обіймати, тепло його відчувати, дихання чути. Не спиться самій. Вже сумую. Писати і відволікати не буду: чи спить вже, чи зайнятий? Сам же не пише. Тому лежу і гортаю наше листування в сигналі. Якось на відпочинку між бойовими чергуваннями він прислав мені фото з побратимом. Стоять з автоматами біля окопу, руки одне одному на плечі поклавши, намагаються посміхатися, а обличчя в обох чорні від землі, бо і вмиватися там нічим було. Одяг приблизно такий же, не вдивляюсь, тільки світлі плями зеленого скотчу на рукавах і на касці в побратима  увагу привертають. Під ногами дві порожні пляшки від питної води. За ними дерево, добре хоч з цілими гілками, живе, не обгоріле. Слідом прислав смайлик, що регоче, з того їх вигляду. Це сарказм такий в нього, самоіронія.

 — Важко впізнати, гарне маскування),  — відповіла я з дужкою, щоб підтримати хоч якось той смайл, хоч настрій фотографія викликала геть інший.

 — Це не маскування. Це пекло,  — зізнався коханий. 

    І ,мабуть, правильно, що зробили на згадку це фото, бо тим, хто там не був, оце навіть найелементарніше з того, як там, важко уявити.  І тому я дуже ціную, коли він щиро ділиться такими моментами. Але намагається не засмучувати ними. Тож одразу ж перевів увагу на нас і спитав: “Як пройшло?” Хоч то наче й нещодавно було, менше місяця тому, а я геть не пам’ятаю, про що йшла мова, гортаю далі, відновлюючи в голові ланцюжок подій.

—  Чудово. Вчителька від імені всіх вчителів передала, що дуже гарні діти в класі. Але я трохи запізнилася, не все чула. — Тепер лишень розумію: мова про батьківські збори в класі сина перед весняними канікулами.  — Казала, що клас хвалять за старанність.  — Так, та коротка онлайн зустріч була на диво тепла, нестандартна, можна сказати. Вона мала б запам’ятатися, бо останнім часом добрих і теплих подій не багато. Але забулась. І вражає зараз те, що за повідомленнями подію я ледь згадала, а якоїсь радості від тої похвали за свого відмінника, найкращого в класі, ні краплі згадати, відчути не можу. Раніше син був моїм сенсом життя, моєю радістю і моїм натхненням, а тепер я за інерцією роблю ще все необхідне, продовжую контролювати його навчання, що стало титанічно важко, але не можу порадіти навіть визнаним його успіхам..чи хоч чомусь порадіти в цей момент..

— А чого спізнилася?)  — продовжив тему Андрій.

— Сина батькові виводила. Піднялась в квартиру, сіла роззуватися, і геть з голови вилетіло на десять хвилин.  — Бачу з власної відповіді, як я на стресі вже сама гальмую, давно вже, але досі цього не помічала.

— Розсіяна пам'ять, як в мене зараз. Нічого в голові не тримається,  — підсумував чоловік і замовк. 

    Від цих слів вгамовується і образа в глибині душі. Чи щодня мені треба це перечитувати? Щоб пам’ятати: Андрій фізично не винен в багатьох ситуаціях, як з телефоном, як сьогодні - мабуть, зателефонувати мені вдень просто забув. Видихаю і дочитую свою відповідь коханому:

 — І зрозуміло, чому.  — Прийняла факт і, намагаючись не провалюватися в негатив, додала:  — Все буде норм. Просто тепер треба про себе дбати, як раніше не дбав. В багатьох би і в інших місцях не трималося, якби потрапили в ті умови, де ти був. Це не пам'ять, це увага розсіяна, а оперативна пам'ять через втому губить дещо. 

     Читаю написане тоді коханому, а розумію, що цю пораду самій собі давати вже саме час.   І повторювати щодня: подбай про себе!

       А чи дбаю про себе я? Про що ще забуваю?..

“Про себе”  — приходить запізніле розуміння, що в хвилюванні та очікуванні коханого, турботі про сина про себе я давно забула. Забула настільки, що власний мозок вже тримається на межі можливостей. Але який сенс з мене такої? Чи довго в такому стані про когось подбаю? Чи про мене хтось подбає? Андрій, який днями вимушено повернеться в частину, й піди взнай, що далі? Чи син, якому, здається, чхати геть на все, крім бажаного телефона та Андрія?

      В той вечір це моє повідомлення о шостій годині було останнім. Андрій відписав вже наступного дня, що непомітно провалився в сон. А я з розумінням зауважила, що це було добре, бо сон - це теж ліки. Добре, що виснажений організм сам подбав про себе. Перечитую це як мантру, і власний мозок погоджується наслідувати приклад Андрія. Нарешті засинаю..