Глава 19

Родинне життя і нові виклики

        Коли двоє закоханих кілька місяців мріяли опинитися поруч одне з одним, бажання відчувати партнера кожною клітинкою природне і зрозуміле. Але за пару днів мене раптом жорстко скручує від сильного болю внизу живота. Екстрений похід до гінеколога виявляє гостру інфекцію і запалення матки.. 

     Не венеричного походження, як подумала б одразу купа тих панянок, що раді завжди в чомусь звинуватити кожного військового, нехай і незнайомого. Але Андрій одразу починає винуватити себе, а я намагаюсь заспокоїти, бо розумію, що винна якраз сама. Біолог же. Та не подумала, не спрогнозувала очевидну ситуацію наперед. А це було не складно. Бо ж він мерз в тій норі без можливості регулярно дбати про гігієну і мився раз на тиждень. От умовно патогенна мікрофлора, що є завжди у всіх, розплодилася до небезпечної кількості та озвіріла. Саме це показали мої аналізи. Його це, мабуть, не турбувало, бо купа значно більш проблемних ділянок в тілі. Це той випадок, коли всупереч великому коханню таки треба було увімкнути мозок і користуватися резинками, поки він пролікує запалення в організмі. “Не думала, дурепо, тож радій”. Ковтаю за компанію з Андрієм антибіотик впродовж десяти днів, насолоджуюсь розмаїттям протизапальних свічок, і намагаюсь не жалітись на свій стан, щоб він вкотре не заганявся провиною. Він робив там те, що мав робити,  — боронив країну. Сам страждав від жахливих, нелюдських для сучасного світу, умов і терпів.

Лікування діє ефективно, але ж можна було і не створювати потребу в ньому, якщо подумати наперед.

     До всього в житті треба ставитись, як до шахів, і продумувати кожен крок. А краще на кілька кроків вперед. 

Але ж якби ми всі це могли, ми ж не роботи. Логіку нашу надто часто затуманюють емоції. Особливо, коли близькі люди проходять такі випробування і перебувають далеко. Коли мрієш знов побачити живим та обійняти, а все інше  як другорядне втрачається з поля зору.

       Андрій щоранку їде до лікарні. Сам. Хоч вона й розташована від дому далеко, але йде повз дому маршрутка до вокзалу, а звідти до лікарні метро домчить за десять хвилин. Коли б ще він на метро нашому найкоротшому покатався. Лікування допомагає, фізичний стан покращується, кашель відступає, легені очищуються, масажі та електропроцедури потроху розслаблюють спазмовану ногу. Але для покращення стану після чергової контузії часу, звісно, треба більше, бо ж вона не перша. Та й нозі ще грязі Солоного лиману зовсім не завадять.

         Якщо Андрій затримується десь після лікарні, телефонує і розповідає, що, наприклад, зустрів в центрі Влада. Запрошую до нас на обід, щиро очікуючи і готуючи побільше улюбленого чоловіками м’яска. Давно вже не було гостей в домі, та й друзів Андрія ніколи не було. А я буду тільки рада, якщо він відчуватиме себе тут як вдома на всі сто. Та повертається потім сам. Каже, пообідали в кафешці, поспілкувалися та розбіглись. Розумію, Влад посоромився, вирішив не заважати  молодій родині. Хоча, пам’ятаючи, що чоловік самотній, а зараз має дуже значне погіршення стану здоров’я, і в тому числі зору, з приводу якого проходить найбільше обстежень і пожалівся Андрію на відсутність пропозицій вирішення проблеми з боку лікарів, що є дуже важливим для снайпера, його не може не засмучувати. І я була б рада не залишити його вкотре на самоті, а знов побачити, поспілкуватись, підтримати.

           Якось Андрій дорогою заглядає в магазин мобільного зв’язку та купує новий телефон замість свого побитого і глючного. Цей же, не спитавши мене, чомусь віддає малому, котрий мріяв про гаджет.

 — Йому ж не можна телефон через проблеми з зором. Чому мене не спитав? Ще й весь екран побитий, нащо таке взагалі дитині?  — Я в шоці, але намагаюсь триматись і не злитися, конфіскуючи пристрій у сина і повертаючи власнику.

 — Забув. Вибач, мила. Ідіот контужений,  — розуміє і визнає помилку чоловік. 

          Але, виявляється, запізно. Бо син ображається на мене настільки сильно: влаштовує  істерику, потім протести постійно, поводиться зневажливо. Від цього моменту кожен наступний день перетворюється на пекло, бо син вимагає телефон. 

           Стосунки матері та сина, що дбайливо вибудовувались одинадцять років, здається, знищені вщент. Відчуття, що я втратила ВСЕ, абсолютно все. Все заради чого жила ці роки і робила все можливе і неможливе. Поруч більше немає мого ніжного хлопчика. Немає ні розуміння, ні поваги. І біль від цього нестерпний. Син, звісно, не звертає уваги на всі мої пояснення і вмовляння, на те, що після його випадів я ховаюсь у ванні і плачу від болю та розпачу. 

          Андрій намагається якось владнати ситуацію: щодня, граючись з малим, просить не ображати маму й не знущатися з неї. Питає, чи потрібніший він Володимиру за якусь річ? Чи цінніша його присутність поряд, любов і увага за цей старий мотлох? Показує, що той злощасний телефон взагалі перестав вмикатися. Дарує хлопцю свій крутий тактичний годинник. Але ж то не омріяний телефон, і для підлітка тим все сказано. Всіх тих Андрієвих прохань і вмовлянь вистачає на лічені хвилини чи години утрьох за улюбленими іграми. Кожного ж ранку Андій їде в лікарню, і кожного дня підліток продовжує карати матір за відібрану річ.

       Моє терпіння не безмежне. Я починаю теж кричати на сина у відповідь від болю та образи. І плачу від того ще більше, картаючи себе, що стала поганою матір’ю. Закидаю врешті, що якщо він не припинить мучити мене, нагадувати про той клятий телефон, то вижену назавжди Андрія як винуватця цієї ситуації.