Глава 17

Абсолютно добрий ранок

Обставини визначають сприйняття реальності? 

Чи наше сприйняття визначає нашу реальність?

— Абсолютно добрий ранок?  — Це наше позитивне переформулювання фрази про вкрай жахливий день, яке подруга зараз навмисно використовує.

— Ага, — можу тільки погодитися з відомим нам змістом вислову.

— Незвично чути матюки зранку в твоєму виконанні, — жартівливо зауважує Юля, а я й не помітила, що між відправленням повідомлень Андрію ще й висловлювала вголос емоції. Отак вони мене захопили в полон. — Дихай зі мною, Ксю: вдих і довгий видох.. Ще..І ще..І ще раз.. 

        Хоч я це і так знаю, але зараз нагадати таки не зайве. І присутність близької людини, яка завжди готова підтримати теж дуже доречна. Повторюю за Юлькою кілька хвилин, поки моя злість починає здавати позиції і давати в свідомості місце розумінню, що я подрузі навіть виспатися завадила, хоч вона й не так давно лишень пішла відпочивати. Дуже гостинно, чорт забирай. 

— Юлю, вибач, що розбудила..

— Та нічого, отже, так треба було, — відповідає спокійно і невимушено.

       От же ж! Сонна, невиспана, а все одно така легка. Її коханий на відстані значно довше, а вона  досі в позитиві й завжди інших підтримує. Пощастило мені з подругою. Мені в неї вчитися і вчитися..

— Ручне прання з жорстким викручуванням білизни влаштуємо? Хочеш випустити емоції на простирадлі чи підковдрі? — Продовжує жартувати про варіанти боротьби зі злістю.  — Чи пустимо в хід вашу коробку з макулатурою? 

 — Мабуть, саме її,  — погоджуюсь, бо як не це, то щось інше все одно мені вигадає. 

        Ми ж обоє схиблені еко-активістки, в котрих все, що може бути відправлено на переробку, має бути неодмінно здано саме туди. На холодильнику чекає коробка з використаним папером та картоном, в одній з шаф на кухні - пакети з посортованими за типом матеріалу пакетами і пластиком. Тож, рішуче тягнуся по коробку з готовністю перетворити її вміст на клапті.

 — Ким назвеш?  — Простягає мені меншу коробку подруга.

 — А обов’язково?

 — Ні, але ефективніше буде, то на кого ти зла?

 — Тоді це той огидний кар'єрист ротний-рвотний, що ненавидить Андрія,  — випалюю я і роздираю з усіх сил міцний картон на шматки.  — Ні, щоб подбати про своїх бійців! Ні, поваги! Ні, людяності! Козел! Ненавиджу!

 — Справді козел,  — погоджується подруга.  — Зі скількома хлопцями спілкувалася, жоден про нього доброго слова не сказав. Давали послухати голосові, що їм в чат скидає. То за один тільки тон зверхній, без жодної поваги до особового складу, слова зневажливі в їх бік, я б і сама по пиці йому залюбки врізала. 

 — Нічого собі! — Це мені зараз подобається, дійсно підтримує. Я б теж не відмовилася зараз йому врізати по пиці.  — Але чому, чорт забирай, командири такого тримають!?

 — Командирів в першу чергу цікавить виконання завдань і дисципліна в підрозділі. Не їх справа надавати психологічну підтримку і дбати, як мама про рідного синочка, про кожного бійця, який під тиском травматичного досвіду шукає й часто знаходить не екологічні способи вирішення проблем і нормалізації свого стану, які в свою чергу впливають на службу. На комбата ти теж зла, Ксю?

 — Мабуть.. — рву черговий аркуш, — не знаю,  — замислююсь,  — він же призначив цього придурка ротним!.. Але він і рапорт Андрію одразу ж погодив..

 — От бачиш, у багатьох бійців взагалі немає такої взаємодії з вищим керівництвом, як в твого Андрія. Тож, не все так погано,  — резонно  зауважує подруга.

 — Але чого тоді комбат не наказав відправити поранених на базу до Дніпра? Хіба не може те кляте направлення туди їм прийти?  — Все ще злюсь я, роздираючи все, що потрапляє під руку.

 — В сенсі відправити до Дніпра?

 — Був, виявляється, транспорт. Але забрали тільки побратима, що раніше написав рапорт, здається, на відпустку за сімейними обставинами, бо лікування він не потребує, як я зрозуміла зі слів Андрія. А Андрій та інший в жахливому стані змушені чекати ті направлення на лікування досі в тій дірі без ліків і медичної допомоги! — Пояснюю, бо ж цих новин подруга дійсно не знає.

 — Тепер зрозуміло. Так, на базі в Дніпрі чекати лікування легше фізично було б, якщо міркувати логічно. Я розумію твою думку з точки зору дружини бійця, — погоджується Юля.  — Але загальні правила збройних сил як системи встановлює не комбат. І теоретично, щоб порушувати їх, як ти б хотіла, треба мати вагомі саме для нього причини, довіру до кожного і впевненість в кожному. Бо зробиш так для когось раз, то потім доведеться і для інших. А у них же тепер не тільки роками перевірені правосекі, а й нещодавно мобілізовані. Бійці можуть десь накосячити, а відповідальність буде на ньому. Часи складні. Морально важко всім. Тож, зайва відповідальність, не передбачена правилами,  не потрібна нікому. Розумієш же..

 — Та розумію.. Але бісять ці недолугі правила!  — Продовжую я злісно дерти все, що є у коробці. 

 — Андрій просив комбата відпустити його у Дніпро без направлення?  — Запитує ледь здивовано Юля.

 — Ще чого!  — Обурююсь,  — Звісно, ні! Він і на рапорт дозволу просити не хотів, щоб не відволікати свого шанованого комбата…. Про себе б краще думав! Дурень! Ну, скажи, от чого я його здоров’ям переймаюся більше за нього!?  — Зриваюся на сльози.

 — Бо він себе не цінує,  Ксю, — обіймає мене подруга.  — Бо якщо б вони всі більше про себе, ніж про інших, піклувалися, то й не захищали б добровільно країну стільки років без жодного соціального захисту! Добровольців же весь час “АТО” навіть в лікарні з пораненнями подавали не як бойовими. Це Андрієві, умовно кажучи, пощастило, що перше важке бойове поранення отримав  вже після повномасштабного вторгнення, у офіційному статусі мобілізованого. 

 — Пощастило.., бо не філонив, як деякі, навчання тактичні і медичні. 

 — Згодна, Ксю, згодна,  — подає мені склянку з водою подруга.  — То як Андрій? Його стан, справді, дуже поганий?