Глава 16

Система доводить мене до сказу.

 — Добрий ранок, Мила💋❤️  — будить мене о пів на дев’яту Андрій.

 — Добрий ранок, Сонечко❤💋 Як ти?

— Як спалося?) — Оминає відповіді зустрічним питанням. А це теж дещо означає.

—  Мало, бо я пізно лягла.

— Ого...це чого пізно?? — дивується, не очікуючи наступної розповіді.

— Віктор хлопців ввечері таки забрав на вихідні, вирішив, що Володимир вже здоровий. Завіз до мене Юлю, і, як виявилося, недарма, хоч і не заплановано. Могли по-дівчачому поспілкуватися, але неочікувано зателефонував на вайбер  Сергій.

— Сергій? Це хто? — Не одразу розуміє коханий.

— Той хлопець на милицях, до якого ти мене приревнував на лимані. Він, між іншим, одружився. З тією жінкою, з якою чотири з половиною роки прожив до війни разом. Хоч і казав, що його не влаштовувала її схильність до вживання алкоголю.

— Аа.. — згадує чоловік.  — Він вже без милиць?

— Без, але “обмежено придатний” і з ціпком, на жаль.. На фронт теж хоче.

— Всі обмежені))) — реагує з іронією Андрій.

       Це, дійсно, виглядає дивно, коли і кульгавий, і  той, хто втратив у боях кінцівку, однаково визнаються “обмежено придатними”.  

— Даремно він на фронт хоче))) — знов іронія, бо там ніхто не враховуватиме особливостей і обмежень людини.

— Але в тилу сидять, нічого не роблять. Їх скоротили з посад, виплати по 500грн на місяць. Не знаю, як таке можливо? І як люди на ці гроші мають прожити? Якщо не має права піти на цивільну роботу. І ще житло знімати, щоб не в частині знаходитися з метою розосередження особового складу на випадок прильотів, але щодня ходити відмічатися в частину. Маячня нереальна діється..— Переповідаю те, що слухала вчора, і не могла повірити, як таке може коїтися в цивілізованому світі. Звісно, Сергій не став би мені брехати і вигадувати таке. Але країна шокує своєю зневагою до воїнів з травмами та фізичними обмеженнями. 

— Даремно він туди рветься.  — Повторює Андрій вже без емоцій, спираючись на свій нещодавній досвід.

 — Як і ти, він прагне відплати за сльози всіх українських матерів і за своїх загиблих побратимів. Юлі розповідав про них. 

Це ти Тепер добре знаєш, перевіривши на собі, як там з травмованою ногою. А сам же теж рвався.

 — Цього не уникнути. І Бахмуту нам не уникнути. Це наш “сталінград” зараз. Тому всі повинні стати на його оборону. — Він так різко змінює свою думку від чисто людської поради до усвідомлення глобальної необхідності цього для держави та суспільства, що мені стає лячно, відчувається який підвох, що крижаними пазурями пробирається під шкіру.

— Тобто вас не пускають в Дніпро на лікування? — Одразу перевіряю свій страх.

— Воля або смерть! Йде переломний момент у війні.  — Додає Андрій. Мені до болю знайомі ці інтонації, коли в ньому говорить чистий патріотизм, витісняючи зі свідомості все особисте.

— Після лікування їдь, куди хочеш. Але з головним болем до нудоти там робити нема чого. — Рішуче сперечаюсь, але боюсь, що рішення вже прийнято без мене. 

        Невже він міг прийняти таке рішення зараз, не сказавши?????

— Ти вирішив мене підготувати, що й сам в Бахмут їдеш замість Дніпра?

— З Бахмута повинен початись контрнаступ, який визволить всю Україну з під московського гніту.  

        І що я маю прочитати між рядків??? Без відповіді на конкретне питання.

  — Люблю тебе❤️ — додає, наче підсолоджує огидну пілюлю.

— А я тебе💋❤ — без тепла суперечками не вмовити. — Але окремим людям на лікування необхідно.. Мабуть, я таки зателефоную твоєму комбату зараз?!

 — Ніхто ще нікуди не їде) — поспішає мене зупинити, але брехати не може.  — Колю вчора забрали на Дніпро, йому направлення прийшло. 

       А їх, отже, лишили, хоч був транспорт. Супер! Сміятися? Плакати? Чи скаженіти зі злості? 

— І нам завтра прийде, теж поїдемо,  — заспокоює.

 — Пі....  Ти не міг сказати, що тобі дуже погано? Щоб і тебе забрали без клятого папірця? — Уривається мені терпець.

— Набрати комбата ти можеш тільки з мого дозволу. Або якщо я довго не виходжу на зв'язок. Домовилися? — Дарма намагається зараз встановити мені правила.

— Мрій! Мені ніхто дозволів не дає!

— Не підставляй мене,  — пише Андрій. Не розумію, це наказ чи прохання?

— Але і соромити тебе бажання не маю. Того і питала. 

— От, спочатку запитуй. 

Мені терпимо. Я звик. 

      Не вірю, що можна звикнути до такого стану! Брехня. Перш за все самому собі. 

— Молодець, але то не нормально. 

Бл@ через якийсь шматок паперу людей лишити, коли є можливість забрати! Що за бл….ство!  

     Я не впізнаю саму себе, різко з мене зі злістю вириваються незвичні мені самій слова, але зараз, здається, єдині можливі. В цей момент я просто ненавиджу всією душею військову систему, що тотально знецінює людей. І людей, які приймають рішення в цій системі, які могли б її виправити, але не роблять цього. Хай псується здоров’я, мучайтеся від болю, бо нема “бамажки”..як огидно! Як совково! Як споріднено до клятих ворогів!

      Андрій ігнорує мій вибух, для чоловіків, мабуть, ці слова більш звичні в тих обставинах. Я намагаюсь увімкнути логіку, знайти хоч якийсь розумний аргумент.

 — А що з Колею було? Що стан гірше за твій?

— Ні. Просто, швидше рапорт написав на два дні. В нього навіть контузії немає. Направлення не прийшло на нас, це що так не зрозуміло тобі чи що???

      Так, чорт забирай! Мені дуже важко це зрозуміти! Я не хочу це не приймати, не розуміти. Хтось написав рапорт, мабуть, на відпустку, якщо скидав такий зразок, - і поїхав. А хто рапорт на лікування через гостру потребу написав, той має чекати..

— Зрозуміло, що це дибілізм. На реальний стан людей треба дивитися. А не час просирати. Рапорт затверджено комбатом, папірець прийде, то відправте людину на базу в Дніпро, де є хоч аптеки, медична допомога!