Глава 15

Очікування - ще те випробування

— Добрий ранок, Сонечко💋❤ Ти як? — Щиро цікавлюся і сподіваюсь, хоч трохи  зігріти.

— Добрий ранок, норм, — отримаю стриману відповідь.

— Люблю тебе, Милий

— Аналогічно. Не звертай уваги, просто в мене напади злості, — ну, добре, хоч не мовчить, а ділиться своїм станом. Тримати в собі це не на краще.

— Дуже злий? Пам’ятаєш, як Юля вчила? Візьми якусь ганчірку, склади в кілька разів, а потім подумай про все, що злить, і скрути сильно.

А може, все ж варто написати комбату, що тобі треба на лікування терміново? —  Хоча й сама готова знов почути, що це моя цивільна точка зору, а військо це не хвилює.

— Ні, треба просто чекати. Думаю, вже скоро доведуть нам все, — пише згодом мій звичний до військових затягів боєць, що опанував свій стан. — Можливо, навіть сьогодні, — чи то сподівається, чи мене заспокоює. 

     Відправляю кілька ніжних смайлів замість слів, які в мене, справді, закінчилися, щоб вкотре нагадати, що він нам дорогий і важливий, йому є куди повертатися.

— Приїжджав медик роти, тільки з бойових останні люди вийшли. На побратима прийшло направлення на Дніпро, на нас з Денисом ще ні. Але Коля все одно чекає, поки прийде на нас. Всі разом поїдемо. — Повідомляє за кілька годин. 

     Видихаю, заспокоююсь. У хлопців теж від добрих новин настрій покращується, вибираються в місто.

— Панаму взяв) Тут дні дуже сонячні і доволі спекотні вже, — надсилає за деякий час фото. Здається, вже й забула, коли обличчя його бачила. Вусатий, бородатий,  помітно стомлений, але з теплим поглядом, бо ж для мене це селфі робив.

— Аптек немає, а магазин є? Дивно.. — Як багато в нашому житті речей, що протирічать логіці.

— Є, як же не заробити на воєнторзі, коли тут самі військові. 

— Поголитися начисто і буде супер) — не втримуюсь від чесного коментаря щодо чоловічої зовнішності на мій смак, бо промовчати - то як ігнор, а брехати не вмію.

— Ти ж прекрасно знаєш, такого не буде. Мінімум щось залишатиму завжди. — Відписує несподівано чоловік, і мене це зачіпає. 

— Я прекрасно пам'ятаю, що хтось мені обіцяв, — нагадую давню обіцянку родом ще з примирення на лимані. 

— Наголо подразнюється шкіра, — сперечається він.

 — На бойових, мабуть. А в місті норм.  — Не погоджується моя принциповість. 

    Я маю бути впевнена, що Андрій виконуватиме все, що будь-коли обіцяв, а не намагатиметься торгуватися зі мною за кожної нагоди, користуючись нещодавнім хвилюванням за нього чи моєю втомою. Гоління було першою обіцянкою, а є ж і більш важливі дані мені потім. Тому вважаю необхідним одразу будувати систему для їх виконання, а не створювати виключення.  

— Ну, не буде, то й не буде. Підеш іншу шукати, якщо обіцянки не тримаєш. — Проводжу я червону лінію. Можливо, дарма. Але я теж дуже втомлена морально за тиждень хвороби сина і цих гойдалок щодо повернення Андрія. Тож, фільтрувати зараз, що правильно йому казати саме за даних умов, а що ні, я не в силах. Це як не бути собою. Яка вже є.

      І він все розуміє правильно, не продовжує тему далі, цікавиться перебігом  нашого дня. А я, коротко розповівши, питаю про його стан. Тобто замість суперечки про майбутнє, яке ще не настало, ми вертаємось до теперішнього.

— Як завжди, без змін. Трохи розвіяла поїздка в місто. Але голова так і болить. Добраніч, Мила💋❤️  — тепло відповідає.

— Добраніч Милий💋❤ Швидше б вас забрали вже! Люблю тебе❤ 

       Наші почуття щирі. Та й кожну розмову з “ложкою дьогтю” завжди варто розбавляти теплом і ніжністю, та зберігати в пам’яті саме це.