Глава 12

 Пояснити, заспокоїти, зламати спротив, наполягти

— Здається, моя нога вже ніколи не відновиться повноцінно для війни..

— Тобі щороку треба на saltliman - і буде нормально з ногою. Повір, у хворих з ДЦП і паралічами, котрі у візках живуть, з м'язами значно гірше, але їм saltliman дуже допомагає жити і не вити від болю. Бо розслабляє м'язи, що кам'яніють від гіпертонусу. В тебе ступінь порушення все ж таки значно легший, ніж це. — Звісно, я прагну свого воїна, виснаженого боями і знервованого можливістю туди більше не потрапити, заспокоїти та замотивувати на лікування. Але кажу при цьому чисту правду, якої надивилася й наслухалася від реальних людей з руховими порушеннями за роки реабілітації сина в цьому місці.

— Не знаю, як це комбату пояснити. Не стану, мабуть, писати.  

           Мабуть! Ключове зараз саме: мабуть. Він перейшов від опору і заперечення до сумнівів. Зрушила справу таки з мертвої точки слабка жінка. Добре, що спілкування письмовими повідомленнями зменшило “накал страстей” і допомогло уникнути сварки від надлишку емоцій.

—  Тоді це зроблю я, якщо ти не зробиш! — Продовжую наполягати. 

— Дай час.. до кінця дня, якщо не напишу сам, тоді.. Треба все обдумати… Поїсти, душ прийняти (вперше за тиждень!) і попити мате. — Просить чоловік, і я одразу подумки погоджуюся. 

          Командир давно знає не мене, а саме його. Вони колись воювали пліч-о-пліч. І це дуже багато важить при прийнятті рішення. Яка б я не була впевнена і наполеглива,  рішуча, але мені потрібен позитивний результат і дозвіл. А Андрієві його комбат дасть, це більш ймовірно. Довіру не купити.

— До десятої ранку даю час. — Знаю я його розрахунок потім сказати, що забув, чи щось подібне. — Не повідомиш до десятої про результат вашого спілкування, зроблю сама. 

— Ок, — нарешті вимушено погоджується.

— Якби в ці п’ять днів в тебе при собі хоч були ті судинні ліки, що я тобі давала.. ти був би в кращому стані. А на самій магнезії це лиш втрачання часу.

— То куди ти зник, Сонечко? З Комбатом спілкувався? — Не витримую я опівдні. Й так часу дала більше, ніж домовлялися.

      Хвилин за п’ятнадцять отримую відповідь. Він щойно написав і тепер чекатиме на прочитання та реакцію. Знаю, що якби не тисла й не нагадала знов, так би й не зробив. Подумки радію, що Андрій таки піддається впливу, бо знаю від Юлі: багато-хто стає вкрай упертим і рідним достукатися і вмовити на щось не завжди вдається. Мабуть, причина в тому, що

      Я ПРОПОНУЮ не ідеї, а ГОТОВІ РІШЕННЯ.

— Як ти вчасно відповів, — жартую, натякаючи на обумовлений термін, що сплив давно. — Я вже теж йому написала, тільки не натисла відправити. — І це правда. А чоловік хай теж знає і звикає до того, що я тримаю своє слово, навіть, якщо, чекаючи зайві пару годин, йду йому на поступки.

        Комбат за п’ять хвилин погодив прохання і скерував до начмеда. Андрій же сам здивувався з того, як легко і з розумінням він зреагував. Таки поважає. Але п’ять діб ще таки довелося відбути на медроті, щоб не відправили на Харків шляхами екстреної евакуації. А потім чекав інший квест.

 — Виписали… Чекаю машину до міста. А там шукатиму головного медика батальйону, щоб написати рапорт.

 — Як твоє самопочуття?

 — Не змінилося..  Як ваші справи? 

  — Я засмучена. Віктор малого привіз з температурою.

 — Знов? Сумно чути.

 — Ага.. Вибач, Сонечко,  — не хочу його засмучувати, але й брехати не можу. Та й він не на бойових зараз.

 — Я казав, що люблю тебе?  — морально підтримує Андрій.

 — Дякую,  — за спробу підтримати, хоч мабуть, це дивно виглядає замість: “І я тебе”, але я настільки втомлена хвилюванням за Андрія, виснажена суперечкою щодо рапорту. Ще й додалось хвилювання за сина. 

         Всі часом бувають не здатні на щирі прояви. Це не кінець світу! Це не привід для самознецінення і ниття про непотрібність партнеру.

 — Температури нема?  — Непокоїться за малого.

 — Зробила все, що треба ..

 — Начмед сказав рапорт писати у свого ротного, — повідомляє за кілька годин.

 — Я вже на хаті в своїй роті, а ротний на іншій. Завтра шукатиму або сам приїде, — відписує згодом.

 — Відпочивай, поки можеш. Це та ж хата, де ви були? Не вивели ваших з тих позицій?

 — Вивели. Інша, в місті. Почистив автомат, знайшов свої речі, крім камуфляжного флісового светра ((( мабуть, забув спакувати його там в селі біля позицій перед зміною.

 — А я тебе кохаю💋❤, ти в курсі?)  — повертаю тепло, щоб відволікти від думки про втрачений светр.

—  Завтра все з’ясується, чи мене взагалі відпустить на реабілітацію цей ротний. Це ж "той самий", — очікує неприємних сюрпризів Андрій.

 — Якщо комбат дав добро, то хто він, щоб не відпустити?

 — Так, значить він вже нічого по суті не вирішує,  — погоджується.  — Аналогічно! Ти в курсі? — Відповідає на моє зізнання.  — А малий що робить? Відео буде?  — Скучив і хоче почути та побачити хлопця.

 — Мультики дивиться.

 — Йому ж не можна дивитися,  — дивується.

 — Дозволяю, коли температура, щоб підняти настрій. Він такий молодець, справжній боєць, коли хворіє. Не можу відмовити в цьому проханні.

      Але для запису привітання Андрієві малий і від улюблених “Почемучек” відволікся. 

 — Розписали нас в наряди на завтра - післязавтра, по ходу, нікуди ще не їду. Нічого не зрозуміло. Безлад в роті, я був до цього готовий..