Глава 11

Я в шоці, але я молодець. Інакше що б?🙈

Прикро, та за його здоров’я часом доводиться “воювати” і з ним самим

           Вже ввечері, коли лікарі розійшлися по домівках, Андрій потрапляє у п’яту лікарню. Жаліється на нестерпний головний біль, але надати допомогу фактично нікому, бо лікар ще не оглядав, а ібупрофен, що можуть видати, не допомагає.

     Наступного ранку знайомиться з лікаркою і пише, що вона була приємно і дуже здивована тим, що вже прибув на лікування підготовленим — зі свіжими результатами обстежень. Каже, призначила б теж ЕЕГ, РЕГ та ЕКГ, але довелося б ще чергу чекати тиждень чи більше. А електроміограма  — то вже вищий пілотаж. Тож, мій Герой вдячний за мою турботу і організацію по можливості більш ефективного його лікування, а найбільше пишається саме можливістю сказати лікарю, що про нього “дружина подбала і обстеження організувала”. Під нагляд такої дружини лікар навіть згодна відпускати його додому після процедур, хоч мав би весь час перебувати в стаціонарі. 

 — Щоб хоч трохи з коханими побув,  — слова лікарки зігрівають втомлену душу. Та й мені приємно знати, що хоч інколи в медичній системі хлопцям трапляються такі розуміючі люди! І як шкода, що не всі такі. Що не виросла ще нація, що не вміємо всі один до одного як до свого ставитися без байдужості, а з любов’ю і повагою.

     Після огляду одразу прямує на призначену флюру. І шокує новиною —  на знімку затемнення легень, запалення.. йошкін матрьошкін.. не просто так він кашляв! 

— Ну, холод, ну, що ж поробиш? Застудився трохи. Всім нелегко,  — применшував важливість уваги до здоров’я при зустрічі. 

         Тепер знаю, чого за час перебування на медроті завжди “інтернет був вкрай поганий” і самі смс отримувала: щоб ще тоді не почула цей жах! Але моя інтуїція, на щастя, і тоді не спала.

     Скільки ж мені сил коштувало вмовити і змусити його написати той рапорт на лікування! Згадую - й досі тіпає.

— Як щодо Дніпра і невролога? — В попередній день це ж наче як обіцяв чи медики казали, що можливо.

— Тільки якщо комбат дозволить написати рапорт.

— Ти спілкувався з комбатом?

— Ні.

— То напиши йому! 

— І що я йому скажу? В мене немає результатів ЕЕГ, як тоді у вересні.  — Та щоб же ж ти до свого здоров’я відносився так відповідально, як до часу керівника!

— Організую я тобі обстеження! Будуть! 

       У відповідь тільки надсилає фото класу шкільного з підписом “Тут живемо” і блістеру ібупрофену. Це ухиляння від теми разом з розумінням, що допомоги він там фактично не отримує, мене тільки більше змушує хвилюватися і злитися на систему.

— Що? Ібупрофен дали? Оце лікування?

— Ще якісь уколи в дупу робити будуть. Уточнили, що тут крапельниць не буде.

— Андрію! Тобі нормальне обстеження і лікування треба. Пиши, будь ласка, комбату, проси дозвіл на Дніпро до невролога. 

— Не буду.

— Але ж це не лікування, а компрес на дупу, коли голова болить! Скільки це триватиме?

— П’ять днів. — Трясця! Я завжди була “гарною дівчинкою”, але гарних слів вже щось дуже бракує в голові. 

— Тобі потрібне нормальне обстеження і лікування. Якщо інших варіантів немає, пиши комбату. — Наполягаю. — Ти це зробиш сьогодні?

— Ні, не зроблю.

— Чому? Чи мені зробити?  — Відчуваю, як злість ризикує вирватися з мене, як розпечена лава з жерла вулкана.

— Не хочу його турбувати через дрібниці, він зайнятий, мабуть.

— То мені поговорити? Мені зробити?  — Які в біса дрібниці! Так і тягне крикнути. Пощастило йому,  що смски тихі.  — Мені не соромно! Подумаєш, просто ще одна “дурна баба”, що хвилюється за рідну людину, яка точно потребує нормальної медичної допомоги. 

Не змушуй! Я зроблю це. Хоч зараз!

— Ні, Ксю, ні! Не зараз!  — Вловлює мою рішучість хлопець.

— Андрію, без ігор! Ібупрофен хай в дупу засунуть.  — О, я вкрай рідко так розмовляю, а може й вперше з ним.  — Тобі нормальне лікування потрібно! І не сперечайся. — Втрачаю вже терпіння я, бо відчуваю, що з ним все далеко не гаразд.

— Ти годину бачила?

— Бачила, — сухо відрубую. — Початок на восьму ранку на годиннику. І що? Не четверта ж.  — Видихаю і намагаюсь заспокоїтися.  — Але краще буде, якщо ти зробиш це сам. Ти ж чоловік, а не хлопчик, за якого мама ходить до садочка вирішувати проблеми.

— Магнезію колять)) — намагається мене відволікти чи то заспокоїти. Тільки не враховує, що у медичних питаннях не йому зі мною сперечатися.

— Я не дарма тобі давала з собою магній з вітаміном В6, який  тонус судин нормалізує, спазми знімає. Тут без вітаміну. І це НЕ рішення від контузії. І від судом ноги теж.

— Ну так, — вимушено погоджується.

— Потрібне нормальне обстеження, яке я цілком можу тобі організувати! І нормальне лікування! — Так і тягне нагримати: ”Та скільки ж разів тобі, впертюху, це ще повторювати?!!!! Я ж не клята папуга.” — Інакше схопить судома під обстрілом, що будеш робити????

— Не знаю.. — “глибокодумно”, але хоч чесно..

 — Я знаю. І мене це НЕ влаштовує! — Заперечень немає. Ну, й на тому “дякую”. 

— Пиши. Чи зателефонуєш за пару годин комбату? Я тобі вже все написала, що йому сказати. Чіткий план рішення проблеми є.

— Здається, моя нога вже ніколи не відновиться повноцінно для війни, тому мені місце на базі в нарядах, швидше за все. — Щиро зізнається Андрій. Боїться, що його після чергової лікарні знов закриють десь у тилу на базі. А для справжнього воїна то гірше за смерть в бою. То от справжній привід для цього двобою..ну, нарешті, прорив..