Глава 9

Знов лікуватися..

Мало хто хоче, але ж необхідно

Не бути обузою побратимам.

         На кілька днів їх таки лишають капати у медроті в населеному пункті неподалік. А потім Андрій пише рапорт про дозвіл на відправку у Дніпро на лікування, поки закінчилася дія попереднього бойового розпорядження. Тверезо розуміє, що в такому стані тільки інших на небезпеку наражати своєю присутністю на бойових. Невролога ж в Краматорську і медроті не було, тільки лор та терапевт. З транспортом, як завжди, проблематично. І невідомо, коли він буде. Але очікуємо на це з нетерпінням, нарешті хоч побачимось вперше за кілька місяців.

         Прибувають в місто вночі і зранку вже займають з трьома побратимами чергу до невролога у військовому шпиталі. Одразу висмикую Андрія в дитячу неврологію на обстеження, бо кращої нагоди, ніж час очікування в шпиталі, може не бути.     

             Це перша можливість побачити і обійняти! 

            Але зараз головне інше. Святі люди у відділенні діагностики,  яким я вкотре безмежно вдячна, ставляться з розумінням, приймають “військового з пекла” без запису і черги, бо спланувати і зробити попередній запис жодної не було можливості. Сімейна лікарка теж направлення на електроенцефалограму, реоенцефалограму, Ехо-енцефалограму, електрокардіограму та електроміограму ноги зробила і надіслала у вайбер за лічені хвилини. І після обстеження Андрій щонайшвидше мчить назад у військовий шпиталь, а я очікую розшифровки результатів. Передбачувано, радісного в них нічого, і лікування він потребує ґрунтовного. 

        Навіть з серцем не все добре, але то, виявляється, генетичне, вроджене. З такими особливості серцевої тканини головне на давати потужних навантажень, щоб не закінчилося негайною передчасною смертю, але їх-то на фронті було через край. 

           Дивлюся на висновок і розумію, що які б вади здоров’я не мала людина, а якщо в надскладних і фізично, і морально обставинах вона матиме мету вижити, то виживе. 

     І історії хлопців з інвалідністю встановленою ще до війни, з якими особисто познайомилася за час війни і спілкується Юля також підтверджують цю думку й одразу спливають в пам’яті. 

          Один після ДТП мав зсув кісток черепа й інвалідність, але пішов до військомату у перший день вторгнення, перевчився за два тижні з електрика на сапера-підривника та встиг вже й на Донбасі понтонні переправи і мости загарбникам підривати, й при звільненні Херсону території півдня розміновувати, щоб відкривати дорогу іншим бригадам. І по цей день з готовністю працювати без перепочинку до переможного кінця боронить нашу неньку. Ну хіба ж не Герой? Добрий, чуйний, товариський і нереально скромний. Такими і мають бути мужні наші Герої.

          А інший, вже і не скажешь хлопець, бо ж віком добре за п’ятдесят, із раком простати, після хіміотерапії теж не знайшов для себе іншого сенсу, крім захисту держави. Бо ж єдиний синочок-азовець по нині в полоні орди. І кожного дня батько робить все, щоб наблизити Перемогу та повернення рідної кровинки. Багато в нас Героїв! Всіх і не злічити.

       Знов пробиваюся на територію шпиталю, пояснюючи, що сам боєць вже наступний в черзі, а от результати свіжого обстеження щойно вдалося отримати і необхідно показати лікареві. Встигаю вчасно хвилина в хвилину передати папери Андрію, що заходить до кабінету. 

               Після огляду і направлення на госпіталізацію спілкуємось, чекаючи чергу в приймальне. А потім ще чекати розвоз по лікарнях мало не до вечора. Андрій знайомить мене з хлопцями і, коли двоє з них завершують оформлення і йдуть до магазину, коротко коментує, що ці двоє більше “косять”, прикриваючись проблемами зі спиною. Зауважую про себе, що зовні виглядають і, справді, відносно “цілішими”, але спина — досить тонке і делікатне питання, щоб судити поверхнево не фахівцю. Невже ото йому так погано, що він подумки зі своїми ж травмами міряється?.. А якщо й має рацію, в одного двадцятип’ятирічного побратима вагітна дружина! Так, він попросився в неврологію у лікарню, де лікуються батьки дружини. Але її емоційний стан зараз — це здоровий чи не дуже розвиток дитини в її тілі! Звісно, вона хоче, щоб її чоловіком займався лікар, якому родина довіряє. Звісно, вона хоче, щоб він пробув поруч, в безпеці,  якнайдовше, хоч довго і не вийде. Розумію, що цій дівчині чекати свого коханого звідти було значно важче, ніж мені. А її чоловік за попередній час в складі добровольчого українського корпусу однаково вже зробив значно більше, ніж ті здорові егоїсти, що досі ховаються від мобілізації та чоловічого обов’язку бути захисником.

        Андрія збирались разом з найстаршим побратимом Владом відправити до госпіталю ветеранів. Він вже налаштувався на знайоме місце і свою людину поруч. А потім щось там за кількістю вільних місць перерахували і повідомили, що переоформлюють в іншу лікарню. Андрій засмучується, йде з’ясовувати, не бажає в лікарні бути сам, без своїх.