Глава 7

  НЕ ЗДАВАТИСЬ, ВОЮВАТИ ДО ПЕРЕМОГИ, НЕ БОЯТИСЬ!

— Да Вінчі загинув..— робить зізнання Андрій. Звісно, за багатьох йому болить, але за нього зараз найбільше, якщо знаходить сили говорити в цей момент, — командир нашого іншого бату, такий же Герой, як мій комбат!

— Я бачила фото з прощання.. Ти його знав особисто?

— Так, звісно, знав.. Це така Честь.. І це дуже болюча втрата! 

— Розумію, хоч всю повноту відчувають тільки ті, хто поруч був, — приймаю біль хлопця і чесно визнаю очевидне, бо розуміння хоч і потрібне, але ж у сторонніх воно ніяк не може бути таким повним, як у людей, що боролись пліч-о-пліч разом. Не хочу, щоб це слово “розумію” він раптом сприйняв як знецінення його болю. — А твій комбат зараз в боях вже не бере ж участь? — лякаюсь і прагну Андрія заспокоїти, нагадавши його власний вибір іншого командира, ще одну людину, якою він безмежно захоплюється і поважає.

— Вже давно не бере, — констатує трохи спокійніше факт Андрій, — після поранень не зміг.. А Да Вінчі - бойовий командир! —  відчуваю його гордість за цю визначну людину. — Ми разом навіть на одному з участків колись працювали по ворогу з установки ПТУР, я був його заряджаючим), — дужка! Ця дужка! Як же багато зараз означає для мене ця подоба на посмішку! Він переходить від втрати до спільного цінного досвіду і спогадів, які ніхто в нього не відбере.

— Що б Да Вінчі тобі зараз сказав? — згадую про одну з технік, про які чула від подруги. Я не психолог, але в такий момент маю спробувати все, що знаю, для підтримки дорогої мені людини.

—  Не здаватись, воювати далі, не боятись.

— Вважаймо це його заповітом?

— Так. НЕ ЗДАВАТИСЬ, ВОЮВАТИ ДО ПЕРЕМОГИ, НЕ БОЯТИСЬ!  — Підтримує ідею Андрій, беручи опору з власних патріотичних сенсів.

— Кохана  Да Вінчі, Аліна, з Дніпра. А сам він з Франківщини, з села сусіднього району. Як ми з тобою: Франківчанин і Дніпрянка, — мозок мого хлопця переходить на теплі особисті паралелі.

— Може, й село пізніше його ім'ям назвуть. Найвище командування на коліна стало. — З одного боку я знов нагадую про церемонію прощання, а з іншого - ці деталі ж таки говорять про те, що ми з ним в одній реальності, а це важливо.

— Так і перед рідними також. 

Він Легенда! Дмитро Коцюбайло - Легенда! З ним пішла ціла епоха правого сектору.. 

Досі не віриться.. Дуже боляче.. — звісно, такий біль не вгамувати кількома фразами..

— Легенди не вмирають! 

        Ця фраза й для мене самої звучить реалістичніше, ніж “Герої не вмирають!” Бо Герої - це живі наші прекрасні люди, а Легенда - це образ. Образ збережений в пам’яті однодумців, опублікаваній інформації й сучасній відеохроніці подій.

— Священник, коли бабусю Юлі ховали,  сказав річ, яку я завжди згадую: “Ваш сум не дає душі віднайти спокій!”

Дмитро заслуговує на спокій? — Питаю й отримую червоне сердечко під повідомленням. Як же я скучила за такими реакціями!

— Які гарні слова, — зауважує мій хлопець.

— Так слова правильні, — тому й відклалися в моїй пам’яті. —  Люди багато плачуть, іноді надто довго горюють, через власне  Его. Тобто ми, живі, не здатні більше побачити, обійняти. Але сльозами душу  витріпаєш, а рідні обійми не заміниш. А тому, хто в Небесній сотні вже, тепер не боляче і не страшно ж. Тому питання: “Чи заслуговує втрачена людина на спокій?” приносить розуміння: “Так! Заслуговує”, і допомагає заспокоїтися. Хоч не заради себе, то заради цієї людини. І вчитися чути зі свого серця, що сказала б ця людина. Вчитися знову радіти життю і за неї, і для неї. Це мені подруга зі свого професійного досвіду пояснила.

— Я згоден, — підтримує Андрій.

— А Дмитро сказав би жити? Сказав би радіти і за нього кожній малій перемозі і життю? 

— Думаю, так би й сказав, — погоджується Андрій, і я видихаю.

— Тоді так і запам'ятай, Милий, — прошу зберігати позитивні налаштування навіть крізь біль втрати. — Згадай, що можеш про нього. Як наче ти мене з ним знайомиш. Наче він поряд. Бо його дух завжди буде з тими, хто його поважав чи любив і хто пам'ятатиме. Розкажеш мені про спільні ваші моменти, коли разом служили?

— Ми не служили разом, а працювали по ворогу, — виправляє мою помилку чоловік. 

      Бо для патріотів, що роками захищали країну, не чекаючи винагороди, то не служба. “Служать” в їх розумінні контрактники і поліцейські. Ті, кому важливі гроші. Хто виконував злочинні накази на Майдані проти народу. Ті, з котрих багато хто й досі боїться стати на захист країни на фронті.

— А ще одного разу я святкував День Незалежності в нього на базі на Авдіївці, — ділиться приємним спогадом.

— І яким був той День?

— Ну, там був концерт. Жива музика, багато націоналістів. 

— Ти бачив його з посмішкою хоч раз? Веселим?

— Він дуже серйозний. Але тоді бувало, проскакувала.

— От бачиш, яким важливим митям ти був свідком. Їх маєш зберегти. Бо багато хто цього не бачив. На відміну від тебе.