Глава 5

А  як я тут? Чи життя триває?

— Раніше хлопці заступали дві доби через дві, а зараз ми вже прибули останнім поповненням, коли людей категорично не вистачає, замість трьох по двоє в окопі. Тому п’ять діб в окопі і одна відсипного. 

             Його слова стали моїм правилом життя в очікуванні. Я ж розумію, що ці дні він просто технічно не має зв'язку. І хочеш-не хочеш, а вимушено звикаєш чекати наступного “відсипного”, наступної можливості отримати від нього самого підтвердження, що він живий. Але ніколи не припиняєш в це вірити, не допускаєш сумнівів, женеш всі страхи, не дозволяєш собі “розкисати”, уявляєш себе прозорим непробивним куполом над ним. 

      Перед останньою зміною Андрій ділиться обнадійливими новинами, які я, звісно, чекаю, як і кожне повідомлення від нього. Висплюсь потім, коли він просто не зможе написати.

— Ходять вже чутки тут між всіма взводними, що якщо так продовжиться, то незабаром нас виведуть. Думаю, чутки небезпідставні, комбат вже цим питанням займається, продовжувати убій хлопців не стане. Тому тримаю кулаки і чергую ще одну ротацію в надії, що так і буде. Наче вже й бригада знайшлася, яку заведуть замість нас, яка більш укомплектована і зброєю, і особовим складом. Хоч би це була правда! 

        “Хоч би це була правда! Хоч би з ним було все добре! Все має бути з ним добре!” — живу надією я. 

     За цей час видалила свою єдину сторінку в соцмережі. Не можу бачити, як хтось вихваляється відпочинком, розвагами, туристичними принадами інших країн. Бісять часом навіть колишні знайомі, що повиходили заміж за іноземців чи повиїжджали з дітьми за кордон і постійно хваляться екскурсіями та описами плюсів, що десь там. Та й подекуди люди в країні після успіху Харківської операції та звільнення Херсону безтурботні, здається, наче вже перемогли, нічого від себе ще й не зробивши. 

      Але найбільше дратують, просто не можу читати, дописи жінок, які мають купу претензій до військових. Не знаю, звідки й взялася в мене група знайомств з військовими, але потрапило на очі з неї кілька дописів. Вже й не знаю, вороги кляті чи ці дописи в мене більше огиди викликають. Панянки сидять в своїх комфортних домівках, завдяки хлопцям, і, уткнувши ручки в бочки,  розповідають тим, хто побував в пеклі, як їх, принцес, кохати мають.. Чи заміж за військових рвуться, щоб компенсацію отримати в разі загибелі..як можна? Жесть! Знали б, що це геть не забавка! 

     Це відповідальність, стриманість, терпіння! 

      А ще рахують, як багато військові заробляють.. Абсурд.. Та “висока” доплата з розрахунку саме кількості діб, проведених у землі під обстрілом, між іншим. 

      Вона й близько не варта пережитого і втраченого кожним з них!

       А поділити на двадцять чотири години на добу і кількість днів у місяці, щоб перерахувати потім на свій звичайний, наприклад, сорокагодинний робочий тиждень — то вийде взагалі менше тридцяти тисяч на місяць. Чи сміх, чи сльози при таких пекельних умовах.. І так жахливо, що розуміють це тільки дотичні люди. Що морально зросла тільки частина суспільства, та, що зараз існує далеко від зони комфорту заради інших незнайомих людей: чи безпосередньо в окопах, чи коло них, шукаючи, доставляючи для хлопців ресурси для досягнення тої омріяної Перемоги. А у когось все по-старому, все для себе коханих.. 

          Не хочу ні злитися, ні пояснювати щось комусь. Може, це я така дурепа, що зі свого військового копійки зайвої не взяла. Він восени мені пару раз закидав гроші на картку, не питаючи згоди, коли толстовку теплу йому купила, ну й на їжу. Не хотів, щоб на свої його годувала, а я на себе його кошти витрачати навіть не збиралася. Та й добре, що він за кілька місяців лікування і перебування на базі новий бронежилет останнього покоління, не такий важезний, як старі, каску, кілька комплектів одягу на зміну та інше спорядження купив за ту саму “велику” зарплату. Бо ж все попереднє спорядження залишилося у вирві від міни в Авдіївці.

        Просто бачити не хочу все те сміття, що є в головах далеких від реальності людей. Тому йду звідти. Сама завжди була проти, коли людей розділяли і відокремлювали політичними, мовним і іншими маніпуляціями. Але тепер цю межу і в думках, і в душі прокладає саме сьогодення. Це вже не штучно, не кимось створено. Просто хтось розуміє необхідність виживати і боротися, а хтось досі хоче лише жити і насолоджуватися. Доросло-відповідальна позиція проти дитячої. Хоча навпаки, скільки в країні діточок малих, але значно свідоміших, які збирають кошти на військові потреби, вносять такий величезний як на їх вік внесок в Перемогу! Тільки це героїчне майбутнє нашої країни і надихає! Не дарма я завжди так любила дітей. 

            Як же добре, усім серцем, я розумію зараз почуття  хлопців, яких рідні “туди не посилали”, “не розуміли, нащо пішов”, хлопців, що знервовані і виснажені пережитим, не можуть часом пригальмувати, щоб не зреагувати різко на світлину з оберемком квітів, подарованих його дівчині кимось, поки він там.

      Тільки тиша і фокус на необхідних справах, синові, інших дітях дозволяє залишатися спокійною і чекати.