Глава 4

Як ти там, Рідний?

       Прийнявши найболючіше і сподіваючись, що хоч частково він звільнився від болю за побратима за допомогою психолога,  на скільки то взагалі можливо, я не можу не запитати про його фізичне самопочуття.

— Як твоя голова, болить? Шум якої сили?

— Терпимо поки, — стримано відповідає мій стійкий боєць, що не звик себе шкодувати фізично.

— А з харчуванням що?

— Лише сухом’ятка.

        “Звісно, його гастрит незабаром дасть про себе знати”, — зауважую про себе. 

— Тут у хаті хоч тепло, бо буржуйка є і генератор для зв’язку. Але електрочайник генератор не тягне, а в селі світла немає.  Спробую ще чаю нагріти ковшиком.

     Коли Андрій нарешті може тепленьким  насолодитися, я продовжую його розпитувати про ці позиції, хочу уявляти, як є, а не вигадувати. Це колись, за часів АТО, мали змогу щось облаштовувати, копати окопи. А зараз? Може, я помиляюся, може, краще б поговорити про щось відсторонене від війни, але ж я таки хвилююся. І розповідати йому щось про цивільне життя, що вирує довкола, язик не повертається.

— В яких умовах ви там?

— На позиціях також є спальники, живемо в норах, викопаних таких льожках. Але там дуже холодно. І туалету немає. Дуже обстрілюють, постійно.

      Його слова врізаються в мою свідомість чіткою чорно-білою картинкою. Я тепер не пропускаю аналітичні огляди подій на фронті, але вони для розуміння ситуації. А слова близької людини викликають емоції. Емоції, які змінюють тебе, здається, назавжди. Емоції нерозділені, які змушують відчувати  скільки навколо людей, для яких “немає війни”, які живуть якимись клубами та ресторанами, розвагами, поки інші мерзнуть в землі за право всіх українців жити. Просто жити на рідній землі..

— Далеко виносити поранених, тому все так сумно, — продовжує Андрій і сам перемикається на ресурс, щоб знов не провалитися у біль втрат:

— Як же хочеться до Вас з Володимиром! Як я хочу бути з Вами, словами не передати..

— Це взаємно, милий! Ми б тебе обійняли і не відпускали..

— Але треба збирати рюкзак і поспати ще. Вночі виїзд знову. Людей не вистачає.. Знаєш, я приїхав в іншу роту. Зараз не розбирають, хто з якої, ставлять людину туди, де нестача. А нестача всюди..

— А крім обстрілів, жива сила на вас лізе?

— Лізе..пре..

— Отже, не на довго жива! Куди їм до наших Героїв! — Намагаюсь підбадьорити, бо вірю в нього і кожного захисника.

— Сподіваюсь, комбат виведе нас звідси, не буде продовжувати ставити на убій, ми поступаємося важкою технікою і живою силою. Думаю, наша бригада витягує тільки  Запорізький напрямок, де не ведуться наступальні дії. 

— Можливо..

— Я впевнений, я ж бачу, чим озброєний противник, а чим ми.

— Я тобі вірю, Сонечко. Ти досвідчений!

— А  місцевість у вас яка?

— Висота у коцапів.

—  Що за вами, далі теж низини? Є стратегічне, що не можна втрачати? — Від емоцій і оцінок “як це погано” намагаюсь з усіх сил утриматися, він то й так відчуває на собі.

— Наступні висоти наші. Земля Українська за нами, — пише з великих літер, підкреслюючи свою повагу до неї, — але кажу, воно не варте, треба завести бригаду, яка  механізована технікою, в нас нічого немає. Ця локація нам не по зубах.

— Така фігня може бути не тільки у вас. Техніки ж бракує. Різниця в тому, що ви з досвідом, а хтось без досвіду і так само майже з голими руками. 

        Насправді, мене дуже засмучує такий стан справ. Але танк чи якусь арту силою думки я не матеріалізую йому в користування. Можу тут і зараз тільки нагадати про сильні сторони коханого. А він вимушений розраховувати лише на свої здібності і навички. І тверезо оцінювати обстановку, як він це робить, це теж необхідно, переоцінювати власні сили надто небезпечно. А вірити в хлопців, підтримувати, і сприяти всіляко, щоб вони таки отримували необхідну техніку, маємо ми.