Глава 3

Підтримка чи “Непідтримка!”?

Глава буде важка!

             Відіспавшись всього години зо три, Андрій знов виходить на зв’язок. Він ще більш засмучений, ніж був спочатку. Телефонував мамі, щоб повідомити, що з ним все добре, а вона “прогрузила” його своїми шмарклями, як вона за нього хвилювалася всі ці дні без зв’язку, як заливалася сльозами щодня. Це крає йому серце більше за смертельну небезпеку навколо.

СЛЬОЗИ РІДНИХ КРАЮТЬ ВОЇНУ СЕРЦЕ БІЛЬШЕ ЗА СМЕРТЕЛЬНУ НЕБЕЗПЕКУ ДОВКОЛА!

          Хочете, щоб ваш рідний загинув — оплакуйте його ще за життя, розповідайте йому це щоразу, змушуйте хвилюватися за Вас, а не думати про обережність і виконання поставлених задач! 

        Звучить жорстоко, вибачте, але то чиста правда. 

         Бо тримати свій стан - це НАША, не його задача, НЕ ЙОГО!

— Я не можу з нею спілкуватися, мене рве на шматки від її сліз, — щиро зізнається хлопець, і я зараз його цілком розумію. — Ксю, пробач мене, але я сказав мамі, що не можу телефонувати їй на вайбер, що нам дозволено спілкування тільки в сигналі, якого в неї немає, бо щось там не можуть встановити, хоч я давно казав і просив. Я сказав їй, щоб все дізнавалася у тебе, бо ти маєш контакт комбата на випадок чого. — Лише дослухавши до кінця, розумієш, за що він вибачається, бо перекладає на мене те, що “не вивозить” морально сам. Але ж мені головне, щоб повернувся живим. Тож, я згодна на все.

— Все добре, Коханий. Я все розумію. Правильно зробив. Я постараюся її заспокоїти. Не треба, щоб вона виводила тебе з рівноваги своїми емоціями. Ти маєш бути спокійним і зібраним, щоб повернутися живим. 

— Та ніфіга я не спокійний і не зібраний, — зізнається, — я таке утнув..Зі мною з бази їхав молодий хлопець, трохи старше двадцяти років, чи двадцять один, чи двадцять два, зелений зовсім, війни не бачив. Ми там на базі з ним потоваришували, світлий такий хлопець. Він купив собаку хаскі поки був там. Дорогою ми завезли її в село його матері. Вона нам смачненького м’яска з собою дала…

Так от нас тут розкидали кого куди… діри на позиціях нами позатикали, наче бездумно. Бо він недосвідчений потрапив на крайню найнебезпечнішу позицію! Як так можна,  бл@!!! Все цей ротний - вилупок! Я як почув по рації про Шерифа, що потрібно винести, побіг туди. Все думав, просив когось подумки, щоб він тільки був живим!...

А побачив його мертвим..з відірваними кінцівками…— в мене самої подих перехоплює, коли його слухаю, але розумію, що йому розповісти про це комусь ще важче. А я зараз найближча людина, з найвищим рівнем довіри. — Його пізно вже було рятувати! Пізно!!! — Побивається мій коханий, — і мене накрило: у вечір, як сюди приїхали, я на нього накричав, що треба бути більш швидким і прудким, розторопним, тут не місце боки чухати.. — Андрія поглинає відчуття провини за різке спілкування з товаришем, за яке вже не попросиш в нього вибачення. Але ж він мав рацію, він добра йому бажав! Просто не міг в тих обставинах пояснювати щось тихо, спокійно, як малій дитині.

— Ти ні в чому не винен, Милий! Чуєш  мене? Ти ні в чому не винен! Ти лише хотів його навчити, як зберегти життя там. По суті ти все правильно сказав.

— Я просто впав навколішки поруч з ним, скинув каску і бронік. Я знаю, що цього не можна робити, знаю! — Вимовляє всерцях. — Але мені було пох.. на все.. я плакав, як дитина, над його понівеченим тілом, бо я вже не міг його врятувати, а він ще навіть не пожив!

— Я знаю, ти зробив би для нього все можливе, якби міг! Не картай себе, Андрію, — благаю, бо саму тягне розридатися від усього цього, але я не маю права. Я не маю зараз права на це! Інакше він більше ніколи не скаже про подібне, а станеться щось погане ще не раз. На цій проклятущій війні неминучі втрати..

— Я виніс його.. ноги підкошувалися, кілька разів падав. Травмована нога постійно підвертається в тій клятій багнюці. Ледве виніс. Але я не міг не винести, не міг його там лишити. Це все, що я міг..

          А все, що можу я, — це приймати його почуття, розділити його сум, нагадати, що він не всесильний, на жаль, і ми вимушені задовольнитися тим, що можемо зробити в тій чи іншій ситуації. Все, що можу, — це попросити ще раз поговорити з Юлею як фахівцем про це, поки він знов не повернувся на позиції. Радію, що він погоджується, щоб не змушувати мене хвилюватися.

            Підтримувати воїна важко. Але якщо він дорогий серцю, то це по силах! Бо я в теплому домі завдяки Андрію, Шерифу та всім іншим нашим Героям, котрі в окопах чи вже у Небесній варті. Це мій обов’язок підтримувати, а не скиглити. Я повинна, я зможу. Якщо не я, то хто?