Розділ восьмий. Найгірше побачення в її житті (або ні).

Соля вийшла з дому завчасно, бо твердо знала за собою одну рису: коли вона хвилюється, то починає поспішати, а коли поспішає, то неодмінно щось трапляється.

Кав'ярню Святослав обрав дивну — маленьку, непримітну, десь аж на краю міста. Соля покрутила адресу так і сяк, знизала плечима й вирішила, що чоловік просто любить тишу. Іншого пояснення вона тоді не знайшла, а те, яке могло б їй спасти на думку, було надто прикрим, щоб пускати його в голову перед побаченням.

Зате всю дорогу її голова працювала в іншому напрямку, значно продуктивнішому.

Бо чим ближче була та кав'ярня, тим ясніше Соля розуміла: щось тут не те. Красені з обкладинок не пишуть повненьким продавчиням цукерок. Не питають їх про притулки. Не сміються з їхніх жартів про кота при сметані. А отже, є підступ, і треба лише вгадати який.

Версія перша була найлогічніша: він шахрай і зараз продасть її на органи. Соля навіть зупинилася посеред тротуару, обміркувала це серйозно і трохи заспокоїлася, бо органи в неї були, поклавши руку на серце, не в найкращому стані, а печінка після стількох трюфелів навряд чи зацікавила б навіть невибагливого покупця.

Версія друга виявилася страшнішою: сексуальне рабство. Тут Соля знову зупинилася, оглянула себе критичним поглядом і зітхнула майже розчаровано, бо для сексуального рабства її, слід визнати, теж навряд чи брали б. Хіба що за компанію. Або щоб готувати іншим рабиням борщ.

А от версія третя була найправдоподібніша й від того найгидкіша. У тій кав'ярні, мабуть, сидять малолітні блогери. Її заманили туди, як дурепу, і зараз усе це піде в прямий ефір — розгублена товста тітка, яка на повному серйозі прийшла на побачення з красенем, її дурнувата святкова сукня, її очі, повні надії. І вся ця орда реготатиме, а завтра з неї зроблять мем, і мем побачить уся її вулиця, і вся крамниця, і Ляля, і…

— Ну то й що, — сказала Соля вголос, і якась бабця з візочком озирнулася на неї з осудом. — Хай знімають. Зате схудну від сорому.

І саме тієї миті, ніби небеса вирішили, що жартів на сьогодні замало, підступний бордюр підставив їй ніжку — і каблук лівої туфлі хруснув, надламався і перекосився під п'яним кутом…

Збори почалися ще з обіду, і керувала ними, певна річ, Ляля.

Вона з'явилася з таким виглядом, ніби готувала подругу не до кави в кав'ярні, а щонайменше до коронації, і за півгодини Солина кімната перетворилася на поле битви: на ліжку купою лежали сукні, на підлозі стояли рядком туфлі, а посеред усього цього безладу стояла сама Соля в білизні й почувалася товаром на ярмарку. Ляля кружляла навколо неї, приміряла, зривала, відкидала, командувала «повернись», «втягни живіт», «ні, це старить», і врешті витягла ту єдину святкову сукню, яку Соля любила найдужче й берегла для великих подій, а великі події все чомусь не наставали.

— Оце, — постановила Ляля тоном, який не передбачав дискусії. — І оці туфлі.

Соля подивилася на туфлі з жахом. Це були високі шпильки, тонкі, як стилети. Куплені вони були колись на весілля двоюрідної сестри і відтоді чесно відпочивали в шафі, бо ходити на них Соля не вміла і, поклавши руку на серце, боялася.

— Лялю, я на них не втримаюся.

— Втримаєшся, — відрубала Ляля. — Каблук робить тебе вищою, а вища жінка автоматично здається стрункішою, це закон фізики, і сперечатися з фізикою я тобі не раджу.

Проти фізики Соля не мала аргументів.

Далі була година чепуріння, за яку вона встигла зненавидіти власне обличчя, потім помирилася з ним, потім знову зненавиділа, коли Ляля мазнула їй чимось по повіках і сказала «отепер видно очі», а Соля побачила в дзеркалі себе, тільки трохи чужу й святкову, і чомусь від цього стало тривожно. Ляля закрутила їй волосся, збризнула парфумами, відступила на крок, склала руки на грудях і оглянула справу рук своїх із гордістю скульптора.

— Красуня, — оголосила вона.

Соля, обережно відчепившись від одвірка, зробила по кімнаті кілька кроків на своїх стилетах — і зрозуміла, що ходити доведеться не так, як ходять люди, а так, як ходить чапля по кризі: повільно, зосереджено і з великою внутрішньою молитвою.

— Я на цих ходулях далеко не зайду, — приречено сказала вона.

— Зайдеш, — запевнила Ляля. — Головне — не поспішай…

Оце «не поспішай» Соля згадала тепер, стоячи посеред тротуару над зламаним каблуком.

Завмерла. Постояла. Обережно ступила крок і відчула, як світ накренився вліво.

До кав'ярні лишалося два квартали, а часу — обмаль, бо весь свій запас вона вже змарнувала на роздуми про органи й работоргівлю. Тепер вона була не жінка, а корабель у шторм: одна нога довша, друга коротша, і кожен крок відгукується таким креном, що зустрічні перехожі співчутливо розступаються.

Вона могла б розвернутися й піти додому. Вона майже розвернулася. Але потім уявила, як напише йому «вибачте, я не прийду», і зрозуміла, що тоді все закінчиться просто зараз, а їй, хоч убий, чомусь не хотілося, щоб закінчувалося.

Тож Соля розправила плечі й покульгала далі, ведучи свій накренений корабель до фінішу з гідністю капітана, який тоне, але не здається.

Кав'ярня була майже порожня — жодних блогерів, жодних камер, тільки сонна дівчина за стійкою і двоє дідів у кутку над шахами, — і від цього Солі чомусь стало ще страшніше, бо тепер сховатися було зовсім нікуди.