Розділ сьомий. Двоє боягузів.

Минуло кілька днів, і сталося те, чого ні Соля, ні Святослав аж ніяк не планували й чому обоє в глибині душі щиро опиралися: їм стало добре.

Не голосно, не карколомно, а тихо і затишно, як буває тепло від чашки чаю в холодний вечір. Щовечора, коли місто нарешті вгамовувалося, вони знову й знову схилялися над телефонами, і листування, яке затіяли з такою корисливою метою обидва їхні штаби, потроху переставала бути виставою й ставала чимось геть іншим, живим і не передбаченим жодним сценарієм. Вони писали про дурниці, про кумедні випадки з роботи, про те, який фільм кого доводить до сліз, а який до позіхання, і незчулися, як почали чекати цих вечорів дужче, ніж будь-хто з них наважився б собі зізнатися.

Ляля й Фелікс, ясна річ, і далі стояли за плечима, час від часу підкидаючи свої безцінні настанови, та обоє суфлерів дедалі частіше з подивом виявляли, що їхні підопічні творять уже щось своє, без підказок, і слухають їх приблизно так само уважно, як слухають прогноз погоди на позавчора.

Здавалося б, тіштеся та радійте. Але саме тут, коли все начебто йшло якнайкраще, у душі кожного з них оселився свій власний, окремий, ретельно плеканий жах – жах зустрітися особисто.

Соля боялася просто і зрозуміло — боялася не сподобатись.

Бо одна річ подобатися комусь літерами на екрані, де ти дотепна, легка й тепла, і зовсім інша — постати перед людиною живою, в усій своїй тілесній, ніяк не відретушованій повноті. Вона лежала вечорами, дивилася в стелю й малювала собі цю зустріч у найпохмуріших барвах: ось він, красень із анкети, підводить очі, бачить її справжню, і те тепле світло в його погляді, яке вона встигла полюбити, повільно гасне, змінюючись чемним, ввічливим і смертельно образливим розчаруванням.

— Ну от що він побачить? — питала вона в стелі, а стеля, як завжди, тактовно мовчала. — Він побачить продавчиню цукерок, яка ці цукерки ще й регулярно поїдає, і одразу все зрозуміє. У житті ж не сховаєшся за вдалим ракурсом, у житті я вся отут, як є, з усіх боків.

Вона навіть провела кілька таємних репетицій перед дзеркалом на шафі, приміряючи то одну сукню, то іншу, повертаючись так і сяк, втягуючи живіт, випростуючи спину, а тоді, впіймавши власний відчайдушний погляд, гірко засміялася сама з себе. Живіт не сховаєш, широкі стегна не втягнеш, а ззаду на неї взагалі краще не дивитися. Як не намагайся перед дзеркалом вдавати з себе когось іншого —  краще ти від цього не станеш.

— Соломіє, — суворо сказала вона своєму відображенню, — ти йдеш туди не заміж і не на конкурс краси. Ти йдеш випити кави з людиною. Врешті-решт, як не сподобаєшся — схуднеш собі від туги, як і планувалося. Усе за програмою.

Але втішити це, чомусь, анітрохи не втішило…

Тим часом у зовсім іншому світі, де слова «не сподобатись» узагалі не входили до вжитку, Святослав переживав свою власну катастрофу, значно складнішу за Солину, бо складалася вона аж із трьох окремих страхів, і кожен був гидкіший за попередній.

Страх перший був простий і практичний. Його, кандидата в мери, чоловіка з обкладинок, могли побачити на людях із неформатною дівчиною, і від самої цієї думки всередині все стискалося. Уся іронія, вся диявольська насмішка ситуації полягала в тому, що заради цього все й затівалося, саме такого «народного» роману вимагала   стратегія передвиборчої кампанії. І все ж, щоразу, уявляючи чужі погляди й перешіптування, він відчував, як гордість його бунтує й дибиться, наче норовливий кінь.

Страх другий був підліший. Святослав до смерті боявся, що вживу вона йому не сподобається. Що ця жінка, яка на екрані була такою несподівано теплою, дотепною й живою, у реальності виявиться просто незнайомою повною жінкою, до якої він не відчує анічогісінько, і тоді все це чарівне відчуття, яке він так старанно не помічав цілий тиждень, розвіється, і йому стане чомусь до болю шкода.

А третій страх був найгидкіший і найганебніший, і саме в ньому Святослав нізащо не зізнався б навіть під тортурами. Він боявся, що вона помітить. Що вона своїм чіпким, розумним поглядом розгледить у ньому оту його зверхність, оту звичну, виплекану роками зневагу до всього, що не блищить, і зрозуміє, що великий красень із анкети насправді дрібніший і гірший за неї, простої дівчини з крамниці солодощів. І оцього викриття, оцього тихого прозріння він боявся чи не найдужче, сам не тямлячи чому.

— Це просто робочий проєкт, — уголос сказав він порожньому кабінету, і власний голос здався йому на диво непереконливим. — Захід у межах кампанії. Нічого більше.

Порожній кабінет, як і Солина стеля, тактовно змовчав.

Отак і вийшло, що двоє дорослих людей, кожен у своєму кінці міста, поводилися достеменно як двоє переляканих підлітків: обоє хотіли зустрічі й обоє смертельно її боялися, обоє переносили, вигадуючи то нагальні справи, то раптову зайнятість, і обоє з таємною полегкістю щовечора відкладали страшну мить іще на день. Бо на відстані, за маленьким екраном телефона, було так безпечно й так добре, а жива зустріч загрожувала все це зруйнувати одним-єдиним поглядом.

Терпець першими урвався, певна річ, не в них, а в суфлерів.

— Усе, — заявила Ляля одного вечора, рішуче накривши долонею телефон, перш ніж Соля встигла набрати чергове тепле повідомленнячко. — Годі. Ви листуєтесь уже тиждень, як двоє пенсіонерів. Отак романи не закінчуються весіллям, так вони закінчуються артритом. Пора зустрічатися вживу.