Розділ шостий. Наука спокушати.

Вечір застав Солю на власній кухні в стані, дуже близькому до паніки, бо навпроти неї, поклавши лікті на стіл і зчепивши пальці на кшталт досвідченого шахіста перед вирішальною партією, сиділа Ляля, а поміж ними, на почесному місці, наче священна реліквія, лежав телефон.

— Значить, слухай сюди й не перебивай, — почала Ляля, і в голосі її забриніла та сталь, від якої Соля мимоволі випросталася на табуреті, як школярка. — Найголовніша помилка, якої ти зараз завдяки меніне зробиш, — це показати йому, що він тобі цікавий. Боже борони. Чоловіка спершу треба заінтригувати, обгорнути загадкою, змусити гадати. Хай думає, що ти жінка з таємницею, зайнята, недосяжна, вся в своїх загадкових справах.

Соля скептично підібгала губи й окинула поглядом свою кухню, де вся загадковість зводилася до недов'язаного шарфа на спинці стільця та каструлі з учорашнім борщем.

— Лялю, — обережно мовила вона. — Яка з мене загадка? Я продавчиня цукерок, у мене вся таємниця — це скільки трюфелів я сьогодні з'їла й не зізналася навіть самій собі.

— Оце якраз і не пиши! — Ляля аж підскочила й застережно замахала руками. — Ніяких трюфелів, ніякого борщу, ніякої буденщини. Треба інтрига, недомовки, легкий такий флер загадковості. Отримала повідомлення — не відповідай одразу, витримай паузу, хай потомиться. Написав щось — відповідай коротко й трохи загадково, ніби тобі є куди поспішати.

— А мені є куди поспішати? — з надією уточнила Соля.

— Тобі є куди поспішати, — твердо відрубала Ляля тоном, який не лишав місця для заперечень.

За кілька кварталів звідти, у зовсім іншому світі, обставленому темним деревом і холодним металом, точилася розмова рівно про те саме, тільки з протилежного боку барикад і в значно похмуріших тонах.

Святослав сидів у кріслі за письмовим столом, тримаючи телефон двома пальцями на відстані, наче той міг його забруднити, а перед ним, зручно розвалившись на дивані й закинувши руки за голову, сяяв Фелікс, сповнений натхнення й педагогічного запалу.

— Затям головне правило, і можеш більше нічого не вчити, — урочисто виголосив Фелікс, здійнявши палець до стелі. — Жінки, друже мій, люблять вухами. Не очима, не гаманцем, хоч і це не завадить, а саме вухами. Їм потрібна увага. Їм потрібні компліменти. Але — і ось тут більшість чоловіків беззастережно тонуть — компліменти мусять звучати природно, легко, ніби ти й не старався зовсім. Оте усім відоме «твої очі — мов два сапфіри» краще проковтни разом із язиком, бо це пошло, це фальш, і будь-яка жінка чує таку брехню за версту, як собака чує грозу.

Святослав повільно, красномовно скривив одну брову й подивився на Фелікса поглядом, у якому читалася вся глибина його страждання.

— Феліксе, — процідив він крізь зуби, і кутик його вуст сіпнувся від ледь стримуваної відрази. — Ти взагалі бачив її анкету? Вона не в моєму смаку. Не те щоб не зовсім у моєму — вона взагалі, розумієш, ні на йоту, ні на краплину не в моєму смаку. Я фізично не здатен робити щирі компліменти тому, що мені не подобається. За що мені її хвалити, скажи на милість? За добре розвинені щелепи, якими вона наїла всі ці свої кілограми?

Фелікс повільно опустив руки, сів рівно й подивився на шефа довгим, важким поглядом, а тоді сумно похитав головою, ніби вчитель, у якого найздібніший учень раптом ляпнув несусвітню дурницю.

— По-перше, — мовив він холодно, — саме через такі слова, любий мій, ти й отримав у мережі свої ласкаві прізвиська, і повір, «мажор» — то найтепліше з них. По-друге, — він підвівся з дивана і заходив кабінетом, — тобі й не треба хвалити те, що тобі не подобається. Тебе ніхто не просить оспівувати те, чого ти не бачиш. Знайди в ній одну-єдину річ, яка тобі справді, по-справжньому цікава, і скажи про неї чесно. Оце і є весь секрет. Люди відчувають правду, Святе, навіть коли не хочуть її відчувати.

Святослав відкинувся в кріслі, згорнув руки на грудях і втупився в стелю з виразом людини, приреченої на каторгу.

— У ній немає жодної речі, яка мені цікава, — вперто буркнув він.

— Точно немає? — Фелікс лукаво примружився й нахилився ближче. — А чого ж це ти, друже, весь ранок ходив із таким обличчям, ніби щось у голові крутиш? І чого ж це ти ще зранку, ледь очі продерши, кинувся спихати цю переписку на мене — так поспішав, наче вона тобі жижку припекла? Людина, якій байдуже, так не квапиться позбутися справи, вона про неї просто забуває.

Святослав розтулив був рота, щоб гідно відповісти, але, на власний подив, не знайшовся, що сказати, і лише роздратовано насупився, бо крити було нічим, а це дратувало найдужче.

Тим часом на кухні у Солі перша боєготовність потроху танула, поступаючись місцем сумнівам.

— Не подобається мені все це, — зізналася Соля, підперши щоку долонею й сумно дивлячись на телефон. — Оці паузи, ці недомовки, ця вдавана загадковість. Учора ж було так легко, я просто писала, що думала, про кота, про сметану, і сміялася, і він, здається, теж. А тепер ти хочеш, щоб я гралася в якусь недосяжну панну, якою зроду не була. Це ж знову вийде брехня, Лялю, тільки цього разу не про фото, а про мене саму.

Ляля розкрила було рота для чергової настанови — і затнулася. Щось у словах подруги зачепило її, і на мить бойовий запал у її очах пригас, поступившись місцем ледь помітному сумніву, від якого вона незвично для себе примовкла й закусила губу.