Розділ п'ятий. Тимчасове потьмарення.

Соля прокинулася з тим важким і лихим передчуттям, яке буває в людини, що напередодні наробила непоправної дурниці, тільки спросоння ще не второпала, якої саме і як далеко все зайшло.

Кілька секунд вона лежала, кліпаючи в стелю, а тоді пам'ять послужливо, наче поганий приятель, підсунула їй учорашній вечір з усіма подробицями — красеня з анкети, коротке «Привіт», пів години листування і, найганебніше, оту дурнувату щасливу усмішку, з якою вона заснула, мов шістнадцятирічна школярка, а не доросла жінка, якій за кілька місяців стукне рівно двадцять вісім.

— Тю на тебе, — сказала Соля сама до себе вголос, бо у скрутні хвилини звикла радитися з єдиною людиною, чиїм думкам довіряла беззастережно. — Отакої. Приверзлося ж таке.

І що довше вона про це думала, то яснішою ставала для неї єдина розсудлива відповідь: ніякого красеня, звісно ж, не було, а було звичайнісіньке потьмарення розуму, цілком тимчасове і напрочуд легко з'ясовне.

По-перше, напередодні вона з горя і на нервах умолотила стільки солодкого, скільки інша людина не з'їдає й на цілі різдвяні свята. А від такої кількості цукру, як добре відомо кожній жінці, у голові коїться справжнісінький карнавал, кров вирує, думки стрибають, і знавісніла від солодкого макітра цілком здатна намалювати тобі хоч принца на білому коні, хоч усю королівську карету на додачу.

По-друге, була ніч, а вночі, як усім давно відомо, будь-яка дрібниця видається значно кращою, романтичнішою і доленоснішою, ніж воно є насправді при денному світлі, коли на речі нарешті падає тверезий і безжальний ранковий промінь.

А по-третє, і це Соля розуміла десь аж на самому дні душі, хоч і не квапилася зізнаватися в цьому навіть собі, оголосити все маною було просто-напросто безпечніше. Бо коли ти заздалегідь, ще зранку, твердо постановила, що ніякого щастя й не було, що то був підступ, обман чи затемнення розуму, тоді тобі вже не буде так боляче згодом, коли красень зникне, виявиться шахраєм або просто перестане писати, як зникали й переставали писати геть усі до нього.

Отож Соля вирішила діяти рішуче й розважливо. Вона принципово, з майже героїчною твердістю, не стала заглядати в анкету. Ба більше, вона поклала телефон екраном донизу, а тоді про всяк випадок ще й накрила його згори кухонним рушником, ніби то був не телефон, а якесь підступне живе створіння, здатне однією своєю появою збити її з пуття.

— Отак, — задоволено мовила вона. — З очей — то й з думки. Проживемо якось і без химер.

Проживати без химер виявилося не так легко, як гадалося, бо клятий рушник, під яким лежав телефон, притягував її погляд цілісінький ранок, наче магніт, і Соля, збираючись на роботу, разів із десять ловила себе на тому, що стоїть посеред кухні з однією вдягненою туфлею і завзято витріщається на той рушник, немов сподіваючись побачити крізь нього щось цікаве.

— Не дочекаєшся, — суворо сказала вона рушникові й пішла на роботу, гордо лишивши телефон удома, щоб уже напевно не спокуситися. На півдорозі, щоправда, довелося вертатися, бо без телефону в наш час нікуди. Та поверталася вона, як переконувала себе, виключно з практичних міркувань, а зовсім не тому, що їй кортіло. Аж ніяк не тому.

За кілька кварталів звідти, у зовсім іншому світі, де телефонів рушниками зроду не накривали, Святослав прокинувся рівно за будильником, секунда в секунду, бо навіть спати дозволяв собі виключно за розкладом і вважав, що дисципліна починається тієї самої миті, коли розплющуєш очі.

Усе в його ранку було, як завжди, правильним, вивіреним і трохи мертвотним — прохолодний душ, пробіжка, чорна кава без нічого, бездоганний сірий костюм, — і посеред цього налагодженого, мов швейцарський годинник, ритуалу він раптом упіймав себе на думці, яка геть не значилася в розкладі. Він думав про вчорашнє листування.

Точніше, він думав про кота при сметані, і, згадавши цей безглуздий, чесний, ні на що не схожий образ, спіймав себе на тому, що кутики його вуст самі собою повзуть угору, а це вже було чистісіньке неподобство, бо наодинці із собою Святослав не усміхався майже ніколи.

Найдивніше було інше. Десь усередині, під сірим костюмом і бездоганною дисципліною, ворухнулося щось давно забуте, ледь незнайоме, і він не одразу впізнав це відчуття, а впізнавши, аж трохи розгубився, бо це була звичайнісінька цікавість. Йому було цікаво. Цікаво, що ця дивна жінка написала б у відповідь на те чи те, що вона думає, як жартує, чим іще його здивує, а такого з ним не траплялося вже страшенно давно, відколи всі жінки навколо злилися для нього в одну довгу, гарну, доглянуту й нестерпно нудну низку, а всі розмови стали відомими наперед.

Він навіть потягнувся був до телефона, щоб написати їй просто зараз, до сніданку, — і зупинив себе на півдорозі, вражений власним поривом, наче спіймав себе на чомусь непристойному.

Часу однаково не було. День його був розписаний по хвилинах — зустрічі, наради, будівельний майданчик нового клубу, знову наради, — і забивати собі голову перепискою з продавчинею солодощів посеред усього цього було непрактично, недоречно і взагалі не личило серйозній людині. А головне, нагадав собі Святослав, суворо повертаючи обличчю звичну незворушність, це ж усе одно не насправді, це проєкт, це робота на передвиборчу кампанію, а роботу цілком можна й делегувати, для того й існують надійні люди.

І він зателефонував Феліксові.

— Займися тим сайтом сам, — сказав він у слухавку тоном людини, яка щойно позбулася прикрого клопоту. — Листування, повідомлення, уся ця романтика — це по твоїй частині. Доведи до пуття, спілкуйся, роби, що там треба, тільки не турбуй мене дрібницями.