Розділ четвертий. Надто добре, щоб бути правдою.

Соля лежала в ліжку, натягнувши ковдру аж до підборіддя, і вже добрих п'ять хвилин не зводила очей з екрана, дивлячись на анкету так пильно, ніби сподівалася, що та от-от зізнається в якомусь підступі й розсиплеться сама собою.

Бо повірити в неї було несила. З фотографії дивився чоловік, якому нема чого шукати щастя на сайтах знайомств, — темноволосий, бездоганно поголений, у сорочці, що коштувала, певно, як уся її зарплата за пів року, з упевненим поглядом людини, яка звикла, що світ навколо влаштовано зручно й на її користь. Такі красені трапляються на обкладинках і в чужих історіях, вони зустрічаються з довгоногими моделями і ніколи, ну зовсім ніколи не пишуть короткого «Привіт» дівчині, яка чесно вказала у своїй анкеті справжню вагу.

— Тут якийсь підступ, — прошепотіла Соля сама до себе, бо життя привчило її, що безкоштовний сир буває тільки в одному відомому місці. — Це або бот, або шахрай, який зараз проситиме грошей на лікування хворої бабусі, або хтось просто помилився вікном.

Вона навіть загуглила його фото, майже певна, що зараз викриє злодія, який поцупив знімок із чужої сторінки, але інтернет нічого поганого не видав, а лише підтвердив, що чоловік справжній і що звати його якось так солідно й розкотисто, аж язик заплітається.

І все ж, повагавшись, поборовши в собі всю обережність, яку тільки могла зібрати, вона обережно, самими кінчиками пальців набрала у відповідь так само коротко й сторожко:

«Доброго вечора».

А тоді відклала телефон подалі, щоб не спокушатися, і суворо наказала собі не чекати нічого, бо чекати — значить наперед погоджуватися, що тобі буде боляче.

За кілька кварталів звідти, у зовсім іншому світі, Святослав лежав у своїй величезній спальні, витриманій у благородних сірих тонах, і тримав телефон у руці з таким виразом обличчя, з яким зазвичай тримають чужий брудний носовичок. Він написав це кляте «Привіт» чверть години тому, винятково тому, що Фелікс перед відходом узяв із нього слово почати сьогодні ж, і тепер щиро сподівався, що дівчина не відповість. Він доповість Феліксу про виконання обов'язку й із чистою совістю про все забуде.

Телефон тихо дзенькнув.

Святослав скосив око на екран, побачив ввічливе «Доброго вечора» і поморщився, бо тепер, за законами пристойності, доводилося щось відповідати, а він не мав ані найменшого уявлення, про що взагалі говорять із такими дівчатами. Про бізнес не будеш, про яхти чужого приятеля теж якось недоречно. Тож він, повагавшись, видушив із себе найбезпечніше, найдежурніше запитання, яке лише спало на думку.

«Чим захоплюєтесь?»

Він написав це й одразу відклав телефон, цілком певний, що зараз отримає у відповідь щось нудне про серіали чи котиків, кивне сам собі й нарешті погасить світло.

Соля ж, побачивши запитання, чомусь усміхнулася в темряві, бо запитання було звичайнісіньке, майже шкільне, і від того чоловік із обкладинки раптом видався трохи менш недосяжним. Відповідати завченими красивостями вона не вміла, а брехати після вчорашньої чесної анкети було б і поготів безглуздо, тож вона написала щиро, як думала.

«Ой, багато чим. Вʼяжу довжелезні шарфи й роздаровую їх усім, до кого дотягнуся, так що мої друзі взимку помітні здалеку. Ще допомагаю у притулку для тварин. А працюю, до речі, у крамниці солодощів, і це, мушу вам зізнатися, найгероїчніша частина мого життя, бо то все одно що доручити котові стерегти сметану».

Святослав, який уже потягнувся був до вимикача, застиг із рукою в повітрі.

Він перечитав повідомлення раз, потім другий, і чомусь замість очікуваної нудьги відчув щось геть інше — легке, майже забуте бажання посміхнутися. Кіт при сметані. Ця жінка щойно назвала себе котом при сметані, чесно, без кокетства, без спроби здатися кращою, ніж є, і в цьому було стільки несподіваної живої теплоти, що він, звиклий до відрепетируваних усмішок і завчених фраз, на секунду розгубився.

«І як, — набрав він раніше, ніж устиг сам собі це дозволити, — виграєте ту війну зі сметаною?»

«Чесно? Програю щодня, — прилетіло у відповідь майже одразу. — Але я шляхетний переможений: усе зʼїдене чесно оплачую з власної кишені. Так що мій начальник на мені навіть заробляє».

І Святослав, лежачи у своїй ідеальній сірій спальні, де все було правильно, дорого й мертвотно тихо, раптом упіймав себе на тому, що вперше за дуже довгий час читає чиєсь повідомлення не через обовʼязок, а тому, що просто хоче знати, що людина відповість далі.

Розмова, яку він затівав як прикру формальність, чомусь зачепилася зовсім не там, де він планував, — не за його блиском, не за його статками, а за якимось котом, сметаною і чесно вкинутими до каси монетами, і виринути з неї виявилося складніше, ніж він гадав.

Вони переписувалися ще з пів години, і за цей час Соля так і не позбулася остаточно своєї недовіри, — десь на дні душі вона й далі чекала на підступ, бо надто вже все було гарно, — та поряд із недовірою потроху, всупереч усьому, тихенько прокльовувалася перша, боязка, безпідставна, солодка іскра надії. Коли він нарешті написав, що на добраніч, і вона поклала телефон на подушку поруч, обличчя її саме собою розтяглося в геть дурнувату щасливу усмішку, і з цією усмішкою, картаючи себе за дитячу наївність і однаково нічого не в змозі з нею вдіяти, вона й заснула.

А Святослав ще з хвилину дивився на темну стелю, тоді труснув головою, наче проганяючи щось недоречне, погасив екран і подумав спокійно й зверхньо, що це, зрештою, була звичайнісінька повинність, робота заради виборчої кампанії в боротьбі за крісло мера, не більше, і що жодного значення оцей дурний кіт при сметані для нього, певна річ, не має.