Розділ третій. Життя бентежне.

Обідня пора в невеличкій крамниці солодощів була порою особливих випробувань, бо саме тоді, коли голод підступав найдужче, Соля лишалася сам на сам із вітринами, повними спокус. У крамниці продавали цукерки на вагу й поштучно, тістечка всіх мислимих кольорів та смачнющи торти. Тут же, коло єдиного столика для відвідувачів, наливали чай і каву, щоб охочі могли скуштувати солодке, не відходячи від прилавка. Працювати в такому місці людині, яка  мріє схуднути, але обожнює солодощі, було приблизно те саме, що чергувати в кондитерському пеклі. Соля самовіддано вела зі спокусами щоденну виснажливу війну, у якій перемоги, на жаль, траплялися значно рідше за поразки.

Ось і зараз вона всоте за ранок поправляла на вітрині рівненький ряд трюфелів. Ті лежали спокусливо й нахабно, і дивилися на неї, як умів дивитися хіба що добрий шоколад, — з обіцянкою негайного щастя. Соля протрималася майже хвилину. Тоді зітхнула, узяла один, з'їла його повільно й із заплющеними очима, а потім, як завжди, чесно відрахувала з гаманця монети й опустила їх до каси, бо красти в господаря навіть один трюфель вважала для себе неможливим.

Дзвіночок над дверима теленькнув, і до крамниці, немов сонячний промінь у похмурий день, влетіла Ляля — руда, тоненька, легка, свіжа після втечі з двадцять третього поверху сусіднього офісного центру, де вона щодня відсиджувала свій робочий час в оточенні таблиць і звітів.

— Мені чай і фруктове тістечко, оте, з половинкою абрикоси, — оголосила вона, вмощуючись за єдиним столиком так по-хазяйськи, ніби столик тримали спеціально для неї. — І не роби таке обличчя, у мене обід, я маю право.

Соля подала їй чай, поставила тістечко і сперлася на прилавок, наперед знаючи, що обличчя у подруги сьогодні занадто хитре і що зараз буде допит.

— Ну то як, — почала Ляля наче між іншим, колупаючи виделкою абрикосу, — писав тобі хтось на анкету чи ще ні?

Соля сумно скривилася, і в цій гримасі було все.

— Писали, — сказала вона. — Аж двоє. Ти уяви, я тепер нарозхват. Перший — удівець, поважний чоловік п'ятдесяти п'яти років, шукає собі дружину. Тільки, судячи з листа, шукає він не так дружину, як робочу силу: щоб уміла вести господарство, порати город і давати раду худобі. Про кохання ані слова, зате детально про кількість соток городу.

Ляля пирхнула чаєм.

— А другий? — спитала вона обережно.

— А другий виявився ще романтичнішим, — Соля гірко всміхнулася. — Той навіть не привітався. Одразу написав: «Покажи цицьки!». Уявляєш? Я його, звичайно, заблокувала, але… Більше ні від кого нічогісенько не прилетіло. Тиша. Отака, Лялю, в мене черга з наречених: один по город, другий по груди, і жодного по мене саму.

Вона розсміялася, та сміх вийшов невеселий, і за ним ховалося те просте й важке відчуття, що вона, схоже, і справді нікому не потрібна.

Ляля відклала виделку і подивилася на подругу спантеличено.

— Стривай, тут щось не сходиться, — мовила вона повільно. — Я ж власними руками зробила тобі анкету дівчини мрії. Розумна, весела, загадкова, ідеальна, туди мали шикуватися в чергу, відпихаючи одне одного ліктями. Тут якась помилка.

Соля відвела очі й почала старанно протирати й без того чисту вітрину.

Ляля примружилася. Вона надто добре знала цей маневр із відведеними очима, вихопила телефон, кількома рухами знайшла Солину анкету — і завмерла.

Замість юної красуні з випускного на неї зі свіжого, геть не парадного фото дивилася теперішня Соля, а нижче чорним по білому стояли її справжній вік, справжня вага і всі інші чесні, нічим не прикрашені дані.

— Соломіє, — проказала Ляля тим страшним рівним голосом, яким зазвичай починаються великі бурі. — Що. Це. Таке. Де моя анкета? Що ти наробила з дівчиною мрії?

— Я зробила її чесною, — тихо, але твердо відповіла Соля.

— Ти її знищила! — Ляля підхопилася, і руда її голова, здавалося, зараз спалахне справжнім вогнем. — Ми ж домовлялися! Гарне фото, трохи вигадки, невеличкий невинний обман заради святої мети! А ти власноруч усе перекреслила й виставила на люди отаку суху бухгалтерську правду!

— Саме тому мені й пишуть лише любителі городів та цицьок, — незворушно зауважила Соля.

— Ось! — Ляля тицьнула в неї пальцем. — Ось до чого доводить чесність! Ще один вечір такої правди — і до тебе свататимуться самі лише трактористи передпенсійного віку!

— Нехай, — Соля стенула плечима і вперше за розмову подивилася на подругу спокійно й прямо. — Зате хто напише, той писатиме справжній мені, а не гарненькій дівчинці, якої вже давно не існує. Я краще сидітиму сама зі своєю правдою, ніж крутитиму роман зі старого відретушованого фото. Не хочу починати з брехні, Лялю, навіть заради схуднення.

Ляля відкрила рота, набрала повітря для нищівної відповіді, але так нічого й не сказала, бо на це заперечити було нічого. Вона тільки безпорадно змахнула руками, впала назад на стілець і буркнула, що подруга в неї, звісно, чесна до останнього, але щастя своє цією чесністю точно проґавить.

На тому й розійшлися: Ляля побігла назад на свій двадцять третій поверх, лишившись при переконанні, що правда — розкіш, яка самотнім дівчатам не по кишені, а Соля повернулася до вітрин, до трюфелів і до тихої гризоти, що подруга її, можливо, таки має рацію.