Розділ перший. Життя несправедливе.

Була та лінива недільна пора, коли ціле місто наче змовилося нікуди не поспішати, і навіть сонце зазирало у вікна їхньої улюбленої кав'ярні неквапливо, ніби йому теж нарешті дозволили вихідний.

Соля сиділа за кутовим столиком, який вони з Лялею вже років зо три поспіль вважали своїм по праву постійних відвідувачок, і з тихою, майже філософською відразою колупала виделкою салат. Салат був правильний, салат був корисний — із вареною броколі, приправленою оливковою олією та посипаною якимись тоненькими паростками. І саме ця варена до цілковитої знемоги броколі, бліда й покірна долі, дивилася на Солю з тарілки з докором ченця, який добровільно прирік себе на піст заради невідомо якої вищої мети.

Навпроти неї Ляля з відвертою насолодою запускала ложечку у високий келих з морозивом, увінчаним шоколадною стружкою, і робила це вона з виглядом людини, яка тримає в руках не десерт, а маленьку особисту перемогу над несправедливістю світу.

— Це, до речі, дієтичне, — недбало кинула вона, майнувши ложечкою в повітрі. — Новий рецепт, майже без цукру, самі лише корисні білки.

Морозиво було звичайнісіньким пломбіром, жирним і солодким, немов гріх, і Ляля чудово це знала, проте казала так щоразу, коли брала собі при Солі щось смачне, бо мала добре, віддане серце і найбільше на світі не хотіла, щоб подрузі раптом стало соромно за свою нещасну броколі.

Ляля, яка зазвичай могла говорити без упину про будь-що на світі, раптом помітила, що подруга сьогодні надто мовчазна, що вже кілька хвилин Соля не так їсть салат, як задумливо пересуває овочі з краю на край тарілки, ніби переставляє меблі в кімнаті, яка їй геть не до вподоби. Вона відклала ложечку, підперла підборіддя долонею і глянула на Солю своїм уважним, чіпким поглядом, від якого за багато років їхньої дружби не сховалася ще жодна таємниця.

— Ну добре, — мовила вона лагідно, проте рішуче. — Викладай, що там у тебе накипіло, бо ти вже хвилин десять катуєш ту нещасну броколі й дивишся у вікно так, наче там показують кінець світу з гарним краєвидом.

— Та нічого, — за звичкою відмахнулася Соля, і це її «нічого» прозвучало так непереконливо, що не повірив би йому навіть найдовірливіший чоловік на світі, не те що Ляля.

— «Нічого», — передражнила Ляля так ніжно й недовірливо, як уміють лише багаторічні подруги. — Солю, я вивчила всі відтінки твого мовчання ще у дев'ятому класі, і оце конкретне означає, що всередині в тебе ціла драма у трьох діях. Розказуй уже, не муч ані себе, ані мене.

І Соля, яка збиралася мужньо тримати оборону щонайменше до вечора, під цим теплим натиском здалася майже відразу, бо носити щось у собі, коли навпроти сидить людина, готова тебе вислухати, виявилося понад її сили.

Зітхнувши, вона відклала виделку і нарешті озвучила те, що визрівало в ній цілий тиждень і тепер просилося назовні.

— Лялю, мені за кілька місяців двадцять вісім, — промовила вона так урочисто, ніби зізнавалася в тяжкому злочині. — Двадцять вісім років, ти уяви. А в мене й досі не було справжнього кохання, отого, від якого перехоплює подих і забуваєш, як тебе звати, — самі побачення, які нікуди не вели, і хлопці, які чомусь забували зателефонувати мені вдруге.

Вона помовчала, скорботно роздивляючись броколі, ніби саме та була винна в усіх її бідах, а тоді додала тихіше:

— І винні в усьому, напевно, оці мої зайві кілограми, бо більше списати нема на що.

Ляля вже спалахнула, вже набрала повні груди повітря і навіть відкрила рота, готова кинутися на захист подруги і рознести це безглузде звинувачення на друзки, та раптом видихнула, так нічого й не сказавши, і в сумніві прикусила губу. Кілька секунд вона мовчки дивилася на Солю, співчутливо вигнувши брови, а тоді якось невесело зітхнула, бо, схоже, чесно перебравши подумки всі можливі заперечення, дійшла прикрого висновку, що заперечувати, власне, і нема чого.

Замислившись, вона ніби зависла на кілька довгих секунд, і потім раптово відставила келих із рішучістю полководця, який щойно розгледів на карті слабке місце ворога.

— Так, — сказала вона. — Проблему сформульовано, отже, знайдеться й рішення. Слухай сюди уважно, бо це геніально: тобі, Солю, терміново потрібно закохатися.

— Закохатися, — повторила Соля без найменшого ентузіазму. — Легко тобі говорити.

— Не просто закохатися, — Ляля повагом підняла вказівний палець, наче збиралася виголосити щось, що згодом цитуватимуть нащадки. — А закохатися сильно. І бажано нещасливо.

Соля глянула на неї так, ніби подруга щойно запропонувала їй для схуднення відрізати ногу.

— Ти вдумайся, яка тут краса задуму, — Ляля вже розгорялася, і зупиняти її було так само марно, як умовляти зливу трохи зачекати. — Спершу ти закохуєшся і починаєш худнути заради нього, бо ж хочеться бути гарною для коханого, а сильнішої мотивації людство ще не вигадало. А потім, коли у вас, певна річ, нічого не складеться, ти худнеш іще й від туги за втраченим щастям. Подвійний удар по зайвій вазі. Жорстоко, зате безвідмовно.

— Прекрасний план, — кивнула Соля з ласкавою іронією людини, яка знає свою подругу не перший рік. — Крім однієї малесенької дрібнички. Де мені взяти того, в кого закохуватися? Сама я знайомитися не вмію, ти ж бачила мене в ділі, а охочих познайомитися зі мною щось поки на обрії не спостерігається.

І тут Лялині очі спалахнули так, що Соля мимоволі відсунулася, бо цей блиск вона знала й побоювалася.