17
Настя
Настрій стрімко зник. Млинців теж перехотілось. Вадим здається хотів щось сказати, але я просто вивернулась з його рук і пішла геть. Машинально поставила знову сковорідку на вогонь.
Але перший же млинець згорів, бо я задивилась у вікно. Не знаю, що я там хотіла побачити. Відповіді на свої питання? Залишки свого ситого життя? Ну справді, хіба у нас з Альбертом було все так погано? Навіть сварок не було. Таких щоб іскри в усі боки і битий посуд. По суті чоловік правий – він давав мені все. Став наставником, захисником, вирішував мої проблеми, і по своєму дбав по мене. То чому я так загорілась цією коханкою? Ну було їх в Альберта ціла купа, однією більше, однією менше…
Але якась частина мене бунтувала проти таких думок. Другий млинець теж згорів.
- Я так зрозумів, що про нормальний обід мені сьогодні можна і не мріяти? - обламуючи горілі краї і поїдаючи те що було не чорним, констатував Вадим.
- Мені б твої проблеми, - кинула з пересердя залишки тіста у мийку, і вимкнула конфорку.
Ухопила стос газет, і тут же сівши за стіл, почала передивлятись оголошення. Дам собі день, вирішила я. Якщо не знайду за сьогодні-завтра роботу, значить небо так само вирішило, що треба схилити голову і йти до Альберта. Але якщо десь там на небі моя мама дивиться на мене, і хоче щоб все було інакше, то вона обов’язково попросить Бога втрутитись і допомогти мені.
В очі відразу кинулось оголошення в рамочці. «Робота для домогосподарок, можна без досвіду, освіта не важлива. Не Ейвон, не Оріфлейм». Ну і чудово. Поширювати косметику я точно не буду. Не тому що принципи, а тому що нема серед кого.
- Насть, я хотів тобі сказати, - Вадим знову скуйовдив своє волосся, і спробував привернути мою увагу. Я махнула рукою, мовляв потім поговоримо. Він осікся під моїм роздратованим поглядом, а я швиденько набрала номер телефону з оголошення.
- Вітаю, - на тому боці мене ніби чекала радісна жіночка.
- Я з приводу вакансії. Вона ще актуальна? – чого я хвилююсь, питається, але голос ледь помітно тремтів..
- Так-так, - було відчуття що мою співбесідниця посміхається.
- Спитай що за робота, - прошепотів поруч Вадим. Я знову погрозили в його бік пальцем. Не заважай.
- А в чому суть роботи? – все ж перепитала у жінки.
- О, це складно пояснити по телефону, - туманно відповіли мені. – Але у нас дуже вигідні умови, і дружній молодий колектив, та що там, приходьте на співбесіду, і я все вам поясню!
- Коли можна прийти?
- Так, зараз, стривайте, - на мить запала тиша. – О, вам пощастило, у директорки якраз звільнилось місце на п’ятнадцяту годину. Зможете підійти?
- Я…так!
- Диктую адресу!
Я поспіхом нашкрябала на полі газети адресу офісу якоїсь «поппі». І натиснула відбій. В душі піднялась хвиля наснаги і віри в свої сили. Мені безумовно щастить! І вакансія потрапила на очі цікава, і люди там відчуваю працюють привітні, і з вікном для співбесіди пощастило.
- Настю, а чому ти не продивилась вакансії по своєму профілю? – Вадим відкрив іншу газету, і теж перегорнув кілька сторінок.
- Кажу ж я всі навики розгубила! – відгукнулась вже на виході з кухні.
Помчала до своєї валізи. Боже, це катастрофа! У мене абсолютно нічого одягнути на цю зустріч. Вчорашня історія з одягом повторилась, я вивернула вміст валізи на підлогу, поспіхом перебираючи своє надбання.
Ну чому, чому я не вмовила Альберта купити мені хоч один пристойний костюм? От в чім йти? З усього шмаття виловила атласну спідницю і більш-менш пристойну шовкову кофтинку. Виглядала я в цьому вбранні як розпусна секретарка. Але часу перебирати далі у мене не було. Не йти ж на знайомство з роботодавцем у спортивному костюмі?
Пізніше я зрозуміла, що можна було і піти. Але то пізніше.
А зараз, проклинаючи все на світі і особливо свою тягу до кітчу, і любов до червоного кольору, я з острахом вислизнула на вулицю. Хоч би ніхто не помітив, як я виходжу з чужого будинку. Але ж це пальто! Його видно з усіх боків. Дай бог, щоб Альберта в цю мить не було вдома, інакше моя конспірація накриється мідним тазом.
Навіть не хочу уявляти, що буде якщо Альберт дізнається що я і Вадим живемо в чужому будинку. Незаконно. Мені може і не буде нічого, змішувати своє ім’я із скандалом Альберт не стане. А от Вадима точно не чекає нічого хорошого. І чого я переймаюсь за того бовдура? Сам же створив всю цю ситуацію!
Вибралась на вулицю, і зупинилась. А як звідси добиратись до вулиці Андруховича? Забила в навігатор. Бідні мої ніженьки! Треба йти через пів міста. На підборах. Ще пів години пішло на пошук громадського транспорту. Ви помічали як багато нерівностей на тротуарах? Я раніше не дуже. Але тепер мої підбори і збити носи черевиків – яскраве свідчення недбалості дорожніх служб.
Спітніла і промерзла одночасно я ввалилась в потрібну маршрутку, і з розпачем зрозуміла, що вільних місць немає. Пекельна таратайка. Як я відвикла від них. Альберт мене розбалував, весь час возячи на автомобілі.
Чергове випробування моєї придатності до дорослого і самостійного життя ледь не було провалено на самому початку. «Треба було одягнути кросівки, наступного разу так і зроблю», - саме ця думка втримала мене від істерики і бажання зателефонувати чоловіку негайно.
Ну хіба мене так просто зламати? Хіба я з тих, що розкисає при першому негаразді? Та і зрештою місце звільнилось, тому залишок поїздки я їхала зі спокійнішими думками.
На вулиці Андруховича за вказаною адресою було кафе. І відділення пошти. І нарешті, обійшовши кілька разів будівлю, я знайшла двері, через які можна було потрапити на сходи, що вели на другий поверх. Не зрозуміло, ніби і серйозна фірма, але ні вивісок внизу, ні додаткових вказівок. На щастя на самих дверях офісу красувалась яскрава червоно-біла вивіска «Poppies». Боже, я думала мені на нервах така назва почулась, коли записувала адресу.
- Добрий день! – я зайшла в офіс, поправивши про всяк випадок волосся. Уява малювала, що зараз я потраплю в приймальню, звідки мене проведуть в розкішний кабінет директора. Але ні. За дверима була одна кімната. Біля самого вікна за письмовим столом заваленим коробками сиділа жінка.
- Слухаю? – вона стрепенулась. Коротке темне волосся. Яскравий макіяж. І дуже привітна посмішка.
- Я на співбесіду, в «Поппі», ніби, - з кожним словом все не впевненіше пояснювала жінці.
- А так, так, ви телефонували! Ну ходіть сюди ближче, будемо знайомитись! – жінка помахала рукою, запрошуючи мене до столу. Вказала на стілець. – Ви Настя, чи не так? А я Роза Едмундівна.
- Ем, дуже приємно, - я посміхнулась. Чесно кажучи всміхатись – це не та звичка, якої набувають в притулку. І в Альберта теж не вдалось вимуштрувати мене посміхатись по команді, тому, мабуть, моя посмішка не була такою щирою і променистою як в Рози Едмундівни. Але останню ця обставина не бентежила.
- Справді дуже приємно, до нас не часто зазирають такі красунечки як Ви! – випромінюючи щастя запевнила мене пані Роза. – Заповніть анкетку, Настуню, а потім поговоримо?