16

16

Телефон миттю перетворився з мирного гаджета, на отруйного павука, якого розхотілось брати в руки. Але мій чоловік вирізнявся диявольським терпінням і нудною наполегливістю. Було не зрозуміло чия кров в цю мить домінує в його жилах, німецька чи єврейська, але після першої спроби добитись до мене Альберт не вагаючись зробив другу.

- Алло! – перервала я муки смартфона. В принципі підозрюю, любовний угар розвіявся і Альберт помітив що відсутня не тільки я, як безкоштовна служниця і прибиральниця, але і частина цокаючих сувенірів на каміні. З Альберта станеться зателефонувати, щоб прочитати нудну мораль.

Але він мене вразив.

- Кохана! – озвався телефон. – Я тебе вже пробачив, чому ти до сих пір не дома? Ти знаєш як я хвилююсь? Я місця собі не знаходжу, тобі ж буквально нікуди було йти.

- Зі мною все гаразд, - обірвала я його.

- Втішений це чути! Ти хоч не на вокзалі ночувала? Де ти? Я приїду і заберу!

- Я була у…, - на мить завагалась, не казати ж йому що я залізла в чужий будинок. – У друзів.

- Яких друзів? Я чогось не знаю? Настуню, ти не уявляєш як я перенервував! Я ледь не посивів від стресу! – з урахуванням того, що на його лисуватій голові половина волосся було й так сивим, я б мала відчути страшенний сором за свій вчинок. - Чому ти мовчиш?

Думки стрибала з одного на інше. Що відбувається?

- Ти сказав, що будеш подавати на розлучення, - обережно нагадала Альберту про його ж власні слова.

- Я погарячкував! Я жалкую, що не стримав язика, і наговорив тобі зайвого, але ж я не міг впасти обличчям в бруд перед Поліною! Щоб вона про мене подумала?

- Ти зараз серйозно? – горло перехопило від образи. Навіть вибачаючись він нагадує про свою коханку.

- Люба, я запросив до нас гостю, а тут ти з своїми фокусами! – він щиро чи може не дуже, але ображався. Я знаю цей тон. Зараз нарешті підуть нотації. – Ми ж пристойна сім’я, Настуню, і знайомством з нами багато хто мав би пишатись. А уяви Поліна, провінційна дівчина, яка вперше потрапила в такі кола! Та я їй про тебе розповідав таке, що вона ледь не стрибала від щастя, що нарешті з тобою познайомиться. І от я приходжу додому сподіваючись на смачну вечерю і теплий прийом, і знаходжу свою гаряче кохану дружину в обіймах цього маргінала! Я був дуже і дуже роздосадуваний, але ж ти знаєш, я не можу довго на тебе сердитись.

- Любчику, - не втрималась від єхидного тону. – Я знаю на який теплий прийом ти сподівався!

- Настуню, - Альберт важко зітхнув мені на вухо. Здавалось він подумки рахує до десяти. А коли знову заговорив, то тон його навіть через динамік сочився патокою. – Ми обоє наламали дров. Але я визнав свої помилки і роблю тобі крок на зустріч. А ти, поводишся як вперта невдяч.., - знову тиша. Ще один видих. – Некоректно, Настуню. Давай ти приїдеш додому, і ми поговоримо з тобою, як нормальні дорослі люди.

- Не думаю, що це гарна ідея, - невпевнено відповіла я Альберту.

- Ти зараз з цим поцом? У тебе і справді стосунки з ним?

- Це не твоя справа.

- Настю, та він же злидень! – Альберт знову підвищив голос. Не розумію, чому він за мене так ухопився. Невже і справді кохає мене? Ніби в підтвердження моїх думок, чоловік продовжив: - Я тебе люблю, я оточив тебе розкішшю, ти не працювала, не знала ні в чому потреби! А що він може тобі дати?

Я перевела погляд на Вадима, який стояв в проході, обпершись плечем об одвірок і демонстративно відщипував по манюсінькому шматочку від млинця та кидав того до рота. І треба ж гад, навіть не удавав що не прислухається. Навпаки, всім своїм видом виказував зацікавленість моєю розмовою.

І справді, щоб мені міг дати такий авантюрист як Вадим? Але всупереч всьому, саме поруч з ним я відчувала себе захищеною. Так, ніби він був спроможний просто закинути на себе всі мої проблеми, і нести їх самотужки, ще й посміхаючись при цьому і шуткуючи, як клоун.

На щастя, мене пов’язують з байкером стосунки. Тому всі аргументи Альберта не досягнули своєї цілі.

- Ти не правий, - нарешті відповіла я Альберту. – І повертатись я не збираюсь.

- Ти ще пошкодуєш, - це прозвучала не як погроза. А з таким всесвітнім співчуттям, як би дбайливий татусь говорив з вередливою дитиною. – Тобі буде важко, Настю. Сподіваюсь ти подуркуєш день-два і зрозумієш, що помилилась. Але своїми вчинками ти розбиваєш моє серце. Пам’ятай, іноді не буває пізно, іноді буває вже не треба.

На цій пафосній фразі чоловік натиснув відбій, залишивши відчуття провини за своє самоправство. Я вже була не впевнена, що вчинила учора правильно. Можливо не треба було ображати Альберта і принижувати його перед Поліною. Однозначно не треба було запрошувати Вадима в будинок. А що як Альберт там і справді страждає?

- Що там твій мудачило, розтікся калюжею? - дожувавши млинець, озвався Вадим.

- Він перепрошував, - розгублено пояснила я хлопцю.

- Хм, здається ти йому дуже треба для чогось.

- Може він мене кохає?

- Ти справді віриш в те що кажеш?

Я знизала плечима. Я заплуталась. Попереду було стільки невідомого. Як жити? Де шукати роботу? Житло? Що зі мною буде за місяць, якщо я розірву з Альбертом всі стосунки? Як я зрештою буду жити? Можливо, моя мама теж була гоноровою, теж хотіла жити по своєму, але чим все закінчилось? Вона залишала мене одну в порожній квартирі, і зникала майже на добу в пошуках роботи. Та її заробітку не вистачало ні на що. Ми перебивались з хліба на пшеничну крупу. В школі над мною весь час знущались, за одяг з секонд-хендів, за немиті коси, за воші, які заводились у мене кілька разів.

А мати почала випивати, познайомилась з Лілею, жінкою, яка зрештою привела її працювати на трасу, де вона в останні місяці продавала своє тіло. Я запам’ятала маму змучену, з мішками під очима, облізлим лаком на нігтях і дешевими цигарками в зім’ятій пачці.

А що, якщо таке саме життя чекає і на мене? Що якщо у мене не вистачить сили волі виплисти, вигребти, і перемогти?

- Насть? – коли тільки підійшов так близько? Вадим взяв мене за передпліччя, легенько струсив. - Ти що плакати зібралась? Тобі Альбертича шкода?

- Я не знаю… що мені робити не знаю.