13
Настя
- Агов! – кличу я і заходжу на кухню, набираю води. Вадима ніде немає.
Ніколи не звертала увагу, яка солодка в крані вода. Особливо коли тебе суше. Випила цілу склянку і ще хочу. Озираюсь навколо, але мого товариша по пляшці ніде немає. Голова болить, кров пульсує у скронях, заважає зосередитись. Вийшла на терасу. Пусто. І холодно. Небо сіре, як мій настрій, в повітрі пролітає дрібна крупа і осідає в чашу пустого басейну.
Мене почало колотити чи то від морозу, чи від похмілля. Повернулась на кухню, і наплювавши на все на світі ввімкнула чайник. Міцний чай має допомогти мені збадьоритись. Інакше я просто здохну у розкішній вітальні чужого будинку.
Інше питання куди подівся Вадим? Невже покинув мене тут саму розхльобувати наслідки проникнення в чуже житло? Може йому зателефонувала сестра, і сказала що власник будинку повертається, і байкер просто втік? Не тягнути ж йому через силу колоду на ім’я Настя? Мені мало б стати страшно, але вже було так зле, що боятись просто не вистачало сил. Ну хіба я винна, що у мене виявився такий рятівник, який здатний зробити проблем більше, ніж вирішити.
Відшукала в шухлядці чай, тремтячими руками розсипала половину чаїнок по столі. Мене і справді лихоманило від алкогольної інтоксикації. Варто випити чай і залізти під ковдру. Від думки, що ковдру мені принесли з чужого ліжка, я знову важко зітхнула. До чого докотилась? От чому я рідко пила алкоголь, бо завжди дуже болісно переживала наслідки таких пиятик.
Коли вже висьорбала пів кружки несолодкого чаю, з вітальні залунала весела пісня з мого мобільного. Мусила плентатись туди. Телефон знайшовся на зарядці , і це точно не я його туди поставила. Я не пам’ятаю, щоб навіть зарядний пристрій у валізу кидала. На екрані висвітилось, що телефонує «Найкращий-на-світі-хлопець». Що, правда? Не пам’ятаю, щоб так когось в житті підписувала.
- Алло, - каркнула в телефон, і сама злякалась свого голосу. Чорт, треба знайти дзеркало. І переконатись, що принаймні мармиза у мене моя, а не якоїсь старої, як у фантастичних фільмах про переселення душ. О до чого людину може довести похмілля.
- Привіт лялечко! – життєрадісно озвався телефон голосом Вадима. І викликав стійке бажання прибити мого так званого псевдокоханця. За те, що він вочевидь не мучиться похміллям, і має прекрасний настрій. І за те, що без дозволу копирсався в моєму телефоні(казали ж мені в салоні – ставить пароль)! Я б нізащо його не записала як найкращого на світі хлопця. Однак, який рівень самозакоханості у красунчика! Тим часом байкер продовжив теревені: - Як ідуть пошуки роботи?
- Чого? – тим самим хрипким і незнайомим голосом перепитала я і про вся випадок поглянула на свої руки, переконавшись що вони такі самі як і вчора, з акуратним манікюром, і без зморшок та пігментних плям.
- Ти ж казала, що збираєшся шукати роботу!
- Та не зв’язала, мало чого я казала, - огризнулась я. Ти ба який шустрий. – Я тут вмерти намагаюсь. Не заважай.
- Можеш вмирати не поспіхом, - запевнив мене Вадим. – Я уточнив у сестри, власник будинку повернеться ще не скоро. Не на цьому тижні точно.
- Я прямо щаслива.
- А чого ні? Можеш обрати собі спальню, твоє квартирне питання на кілька днів відпадає.
- У мене навіть сил сперечатись немає.
- Ой, Барбі, що так погано? – голос у хлопця миттю став турботливим і занепокоєним. – Чекай, я скоро приїду, привезу якісь пігулки від похмілля. А з продуктів що узяти?
- Що хочеш! Стривай, - я похопилась. – Ти ж не хочеш на виду в усіх сусідів закочувати свій байк в цей двір?
- Я на маршрутці приїду, - пообіцяв Вадим, і я трішки заспокоїлась. Конспірація наше все.
Треба сидіти і не висовуватись. Бо якщо чесно, то навіть не уявляю, чи є у мене гроші. Чує моє серденько, що картки мої Альберт поблокував з самого ранку. Я б на його місці саме так і зробила. А копирсатись в його колекції, після того казусу, щось у мене бажання немає. Мабуть, взагалі віднесу Альберту відро під хвіртку, і нехай сам вирішує що робити з годинниками.
А поки просто виставила відро з своєю ганьбою на ганок. І повернулась під велику чорну ковдру, якою мене накрив вночі Вадим.
Після гарячого чаю голова боліла менше, і шлунок більше не бунтував. Але все одно навіть рухатись було важко. Тому я вгрілась, і знову задрімала. По при те, що я ні дня не працювала, для мене все одно було дивно неробствувати вдень.
Останні чотири роки мій ранок починався на півгодини раніше Альбертового. Чоловік любив свіжий сніданок, який йому мала приготувати я. Після того, як Альберт їхав на роботу, я зазвичай займалась прибиранням. В другій половині дня у мене був спорт і салон краси, а ще ж треба було встигнути приготувати вечерю.
На вихідних у мене були курси з приготування їжі. Або ще якісь майстер-класи. Альберт вважав, що людина не має проводити час дарма. Найбільше його дратувало, коли я вмикала телевізор, і залипала на якесь шоу. Альберт починав читати нудні лекції про продуктивність, особистий ріст, і необхідність розвиватись.
Мабуть через те, навіть хвора, з головним болем і похміллям, я дрімала неспокійно, весь час очікуючи що у вітальню увірветься натовп людей і почне тицяти в мене пальцями – погляньте, нероба лежить! На дворі полудень, а вона навіть сніданок готувати не стала. Килими не пилосошені, паркет не натертий, розтяжка і пробіжка не зроблені…
Але саме завдяки чутливому сну я і почула, як ледь чутно прочиняються вхідні двері, і хтось повільно крадеться на другий поверх. Сон як рукою зняло. Я затамувала подих, і принишкла під ковдрою, не знаючи куди себе подіти. Здається, в будинок вліз ще один злодій. Медом всім тут намазано, чи що?