8

8
Настя

Вадим відкрив перед мною хвіртку, пропустив галантно вперед, притримуючи однією рукою лист металу в красивій бронзовій окантовці. Я тільки кивнула йому. Виглядаю я недолуго – поверх старих, бачивших життя штанів і светра на мені модне червоне пальто. На ногах ботильйони на підборах. В одній руці ручка гламурної валізи, в іншій – пластикове відро з годинниками.

Я роззирнулась. За воротами бетонна доріжка вела до розкішного ганку. Фасад з фронтоном і колонами, чимось нагадував сільський клуб. Але в принципі під навісом можна було б влітку розставити горщики з петуніями, поставити крісло качалку, столик з кованими ніжками, такий як я бачила в одному торговому центрі, і накинути на нього скатертину з мереживом ручної роботи…

Про що я взагалі думаю? Яка моя справа, що новий господар тут порозставляє? Я тут тільки гість, і той нелегальний.

Позаду мене пихтить Вадим, закочуючи блискучий хромом мотоцикл на подвір’я.

Помічаю, що кладка цегли навколо дверей виглядає більш свіжою, ніж навколишні стіни. Я пам’ятаю той вечір, коли думала, що до нашого міста теж прийшла війна. Бо ж в повір’ї сусіда гриміли вибухи і стрекотали автомати. А виявилось, що то конкуренти напали на олігарха, чи щось таке. В пресу не просочилось ні слова. А тільки стало відомо пізніше, що сусіда забрала дочка до себе, бо він перетворився на справжній овоч після поранення.

Окрім нових дверей більше нічого не нагадувало про бойові дії. Вадим відчинив їх своїм ключем, і ми опинились в холі. Правда тут було темно, джерелом освітлення було тільки світло з вікон, якого було геть не достатньо, щоб оцінити обстановку. Хлопець потягнувся до вимикача, але я перехопила його руку.

- Ці вікна видно з вулиці, - я махнула рукою в бік жовтих прямокутників. – Не думаю, що буде добре, якщо нас помітять.

- Як скажеш, - Вадим зітхнув, і пішов в глиб будинку, присвічуючи собі одним ліхтариком на телефоні.

Я поставила валізу і відро, і покрокувала за ним. Виявляється він привів мене на кухню. Ввімкнув світло тільки на робочою поверхнею. Від того, було ніби і світло, але одночасно дуже інтимно. І почав по-хазяйськи порпатись в шухлядах.

- Ти що робиш, - шикнула я на нього.

- Ти краще скажи, у твоїй валізі не знайдеться ковбаси чи шинки? – поставив зустрічне питання Вадим.

- Ні, - я не хочу сприймати те що він робить.

- Тоді твоє питання безглузде, - не обертаючись продовжує вишукувати припаси Вадим. - О, диви, мінібар! Віскарик будеш?

- Ти хочеш щоб до проникнення в чуже житло нам пришили ще й пограбування?

- Ех, Настя, де твій дух авантюризму? – дражниться він у відповідь, і виставляє на гранітну блискучу поверхню дві склянки і почату пляшку з жовтою рідиною. – Ти думаєш господар помітить втрату якоїсь пляшки бухла? Та і взагалі, здається це від попереднього хазяїна залишись, не факт що новий взагалі про існування цієї пляшки знає.

- Я не п’ю, - відрубую я, нарешті насмілюючись скинути з себе пальто, і кидаю його на високий стілець .

- А відсвяткувати твоє розлучення? – мені в руку лягає склянка, Вадим опиняється зовсім близько. У мене перехоплює подих від інтимності цього моменту. Напівтемрява, красивий сексуальний хлопець поруч, і алкоголь. Ні, поки ще не у моїй крові, але відчуваю то не надовго.

- За твою свободу! – Вадим торкається своїм келихом мого і пригублює рідину. Його красиві губи охоплюють на мить скло, він робить чималий ковток, бачу як сіпається його кадик.

Пальці слабнуть. Не розумію, що за дивні відчуття. Витріщаюсь так, ніби бачу вперше як чоловік п’є. Але не можу нічого з собою поробити. Мені подобається дивитись на цього хлопця. Щоб уникнути ніяковості теж пригублюю ароматний напій, який обпікає мені губи.

Швиденько злизую рідину з губ, ніби зализуючи опік. Ловлю гарячий Вадимів погляд на своїх губах. У мене в середині все починає бриніти, ніби там метелики завелись. Жах. Треба з цим щось робити, поки я не наробила ще більших халеп, ніж вже є.

Сама кидаюсь до холодильника, вдаючи що вишукую щось, чим можна запити чи заїсти міцне віскі. Аби тільки не відчувати себе беззахисною і бажаною під поглядом красунчика, який навряд чи звик до відмов.

- Десь тут є вмикач опалення, піду додам температури, - відставляючи пусту склянку каже Вадим і моя напружена спина трішки розслабляється. Знаходжу в морозилці розфасоване м'ясо і пакети з овочами. Хлопець теж помічає мої знахідки. Невідомо звісно скільки воно тут лежить, але варто спробувати розморозити. – Подбаєш про вечерю?

- А може не варто? – я вагаюсь. – Якось потерпимо до ранку, з голоду не помремо.

- Слухай, мені щоб нормально існувати треба їжа, - він знову мене починає дратувати цим своїм егоїзмом. – Нормальна їжа. Бажано м'ясо! І не хвилюйся, я допоможу потім відмити все так, що ніхто і не запідозрить, що ти тут була.

З цими словами Вадим йде геть. Я вагаюсь. Але чесно кажучи, я цілий день була на нервах, і нічого не їла. В пустому шлунку випите віскі розливається теплом і миттю паморочить голову. Тому думка про апетитний соковитий стейк чи ароматне рагу призводить до повного роту слини. Інша думка, яка схиляє шальку терезів на користь готування їжі – Вадим так чи інакше вмовить мене випити з ним ще. Розпивати алкоголь в такому стані як зараз – вірний спосіб осоромитись.

Кидаю пакет з м’ясом в мікрохвильову. Випиваю залпом свій келих до дна, для хоробрості! І рішуче закочую рукава та починаю шукати посуд.