5
Настя
Можливо я не логічна. А коли я була логічною в цьому житті? Та і взагалі про яку логіку можна говорити, якщо твоє життя руйнується буквально в тебе на очах. Я звикла до Альберта, до його поблажливої поведінки, до менторського тону, до того, що він опікується мною. Так, мій чоловік не ідеальний, так він мав багато недоліків, і іноді його слова доводили мене до сліз, але з ним було безпечно в цьому світі.
І зараз я опинилась перед вбором – принижуватись далі, чи нарешті розпочати вільне плавання. Можна дочекатись Альберта і випрошувати у нього пробачення. Навряд чи він витурить мене з дому в нікуди. Скоріше його слова про розлучення були сказані мені в науку, щоб я прийшла у відчай, і так би мовити дозріла до вибачень.
Звісно, Альберт мене покарає. Залишить без грошей на найближчий місяць, або навіть два. Так вже бувало. Або навіть справді приведе свою чергову хвойду і змусить брати участь в реалізації його фантазій.
На останній думці мене почало злегка нудити. Не хочу! Не буду! Досить бути ганчіркою об яку витирають ноги. Від того, що ганчірка з дорогої тканини і її перуть з кондиціонером її призначення ж не міняється. От і я в Альберта щось на кшталт способу самоствердження, екзотичний звір, яким заведено вихвалятись в чоловічому товаристві, якого можна дресувати й примушувати робити апорт.
Альтернатива цій ситуації – збирати речі та забиратись геть, як і вимагає мій чоловік. Все моє єство рвалось так і зробити. Красиво, картинно накинувши на плечі пальто і підтягуючи за собою валізку на коліщатах. Зареваний Альберт, що розпачливо стояв на порозі і умовляв мене повернутись, теж був присутній в цій фантазії. І від такої картини ставало себе до сліз шкода, аж в грудях боліло, і одночасно я починала пишатись своєю рішучістю і незворушною твердістю характеру.
Від негайної і незворотної втечі мене зупиняло тільки те, що йти мені було нікуди. В місті я не знала нікого, до кого можна звернутись за допомогою. Всі знайомі з коледжу розгубились після заміжжя. Альберт обережно, але впевнено, гнув лінію про обмеження мого спілкування з колишніми подругами. Родичів у мене взагалі майже не було.
В пам’яті сплив образ дядька – огрядного, замурзаного, з перегаром і запахом тютюну від одягу. Жив дядько десь в Кривому Розі. Більш детально я не знала де. Востаннє ми бачились понад десять років тому, коли мене забирали соціальні служби. Тоді дядько погрожував відсудити мене, але чи то грошей на суди у нього не вистачило, чи бажання великого не було виходити з чергового запою, щоб боротись за племінницю, я не знаю. Та з дванадцяти років я жила в інтернаті.
Схоже настав час спускатись на землю і повертатись до свого коріння, в Кривий Ріг.
Я рішуче піднялась зі сходинки, де кілька хвилин сиділа і обдумувала свою гірку думу. Чомусь вчинок Вадима, який власне і відправив моє життя в нокаут, раптом показав мені, що моя особистість чогось варта. Викручусь і без Альберта.
- Ти часто так підвисаєш, як старий комп’ютер? – нагадав про свою присутність Вадим.
- А ти ще тут? – огризнулась до нього я.
- Ти не розрахувалась, - він самовпевнено склав руки на грудях, обперся об стіну і витріщився на мої груди. Я і забула, що в одній білизні сиджу.
- Не діждешся, - я розвернулась і спробувала ефектно піднятись на другий поверх, але біль в нозі все зіпсував. Тому підіймалась я зціпивши зуби і припадаючи на одну ногу. Байдуже. Нехай вже цей нахаба забирається слідком за Альбертом!
Зайшла в спальню, шпурнула на підлогу пеньюар з колючим пір’ям. В одному ліфчику і трусах до всього було ще й холодно. Стягнула з ліжка плюшеве покривало, закуталась в нього як полководець в плащ, і відчинила дверцята шафи в пошуках речей, що заберу з собою в нове життя.
Вибір був жахливий. Все на смак Альберта – або вечірні сукні для виходу з ним в ресторани, або домашній одяг. Схопила кілька тремпелів, скидаючи блискучі ганчірки на ліжко. Вирішено. Все заберу! А потім буду розбиратись чим підлогу помити, а що ще одягнути. Нічого не залишу Альберту!
А валіза де? А валіза, здається, під ліжком, я стала на коліна, нахилилась в її пошуках.
- Ти вирішила зайнятись прибиранням такому вигляді? – Вадим все ще був в моєму домі. Більш того, стояв на порозі спальні і ліниво всміхався, спостерігаючи за моїми хаотичними діями.
- Не твоя справа! – не розумію, коли ми з ним перейшли на ти. Нав’язливий і дратівливий тип. Невже знову почне чіплятись до мене? – Слухай, якщо ти не зрозумів з першого разу, то кажу ще раз – твоя допомога більше не потрібна. Допоміг так допоміг! Красно дякую, платить не збираюсь!
- Впевнена? – не зрозуміло, чи сміється зараз чи серйозно.
- Цілком. Йди, поки не зробив ще гірше.
- Тобто? – навіть не поворушився, тільки руки переклав, так що спочатку зверху біла ліва, а стала права.
- Та що ж тобі не зрозуміло? – я закуталась в сповзаюче покривало, і шкутильгаючи сунулась до нього, загрозливо тикаючи пальцем десь в область його грудей. – Ти міг би постояти мовчки? Міг? Навіщо було дражнити Альберта? Навіщо було його бити? Куди я тепер маю йти з твоєї волі? У мене нікого немає! У мене немає нічого окрім ось цього ганчір’я! - я обвела рукою відкриту шафу і розкиданий одяг. З кожним словом розпалялась все більше, втрачаючи контроль над собою і відпускаючи свою витримку. Навіть не зрозуміла, що вже стою перед хлопцем з повними очима сліз, що ось-ось потечуть по щоках. – Мені, щоб ти зрозумів, нікуди йти! Ось!
Відвернулась від Вадима, зрозумівши, що якщо він продовжить на мене дивитись то до всього ще і розплачусь. Та ні за що! З тих самих дванадцяти років ні перед ким чужим не плакала. І зараз не збираюсь.
За плечима прозвучало важке зітхання. Сподіваюсь, Вадим просто піде.