Розділ 15

Дем’ян стискає виделку у руках до побіління в кісточках. Така новина явно йому не приємна. Він оглядається залом:
— І де той негідник?
— У кутку, в синій сорочці з блондинкою за столиком.
Сташенко дивиться на нього кілька секунд, а потім розвертається до мене:
— Ревнуєш?
— Ні, — гарячково хитаю головою, — у моєму серці не залишилося нічого крім образи та гніву.
Я й справді не ревную. Розумію, що нічого крім злості не відчуваю до Мирона. Як коханий чоловік він для мене вмер у ту мить, коли відмовився до нас. Дем’ян кладе виделку у тарілку та стискає руки в кулаки:
— Бажаєш, я з ним поговорю? Так і хочеться начистити йому пику.
— Не варто бруднити об нього руки. Я не хочу принижуватися, виставляти претензії чи з’ясовувати чому він так вчинив. Я викреслила його зі свого життя й не маю наміру впускати.
Намагаюся не дивитися в його бік, але очі самі тягнуться до того негідника. Дем’ян продовжує їсти:
— Він не усвідомлює, кого втратив. Лесю — ти чудова дівчина, а дитина… Я її бачив тільки на УЗД, але вже люблю. Мирон покарав сам себе. Він втратив такий скарб як ти.
Не очікувала таке почути від Дем'яна. Він здається щирим і мені хочеться вірити, що він це все каже не тому, що бажає втішити. Я мовчу, не знаходжу слів для відповіді. Сташенко припиняє їсти та бере мене за руку:
— Хочеш, поїдемо звідси?
Мене огортає теплом. Темні очі дивляться з турботою та змушують хвилюватися. Не бажаю повертатися додому, де ми розбіжимося по різних кімнатах. Я намагаюся знайти причину залишитися:
— Тут їжа смачна. Не дозволю Мирону псувати вечір.
— Але тобі не приємно тут сидіти, — чоловік наче бачить мене наскрізь. Я дещо вигадую й сподіваюся це вийде втілити у життя:
— Ми можемо взяти їжу з собою? І виделки одноразові хай дадуть. Я знаю одне місце, де можна гарно повечеряти.
Дем'ян погоджується й просить офіціанта спакувати все з собою. Через кілька хвилин ми забираємо їжу та йдемо до авто. Я сідаю на переднє сидіння, а Дем'ян за кермо.
— Куди хочеш поїхати?
Вбиваю у навігатор потрібні координати. Чоловік недовірливо зіщулює очі:
— Ти впевнена, що нам туди?
— Так, чи ти боїшся залишатися зі мною наодинці в безлюдному місці? — додаю грайливі нотки у голос.
— Навпаки, я тобі настільки довіряю, що можу залишитися з тобою й на безлюдному острові.
Сташенко заводить двигун і автомобіль рухається вперед. На землю опускаються сутінки і я вважаю, що те місце ідеально підійде для вечері. Там можна відпочити від метушні та міського галасу. От тільки б там нікого не було. Дем'ян кидає на мене швидкий погляд:
— Дарма ми не залишилися. Потрібно було поговорити з тим…, — чоловік робить паузу, явно підбираючи відповідне слово. Цідить крізь зуби, — Мироном. Хай би бачив, що ти щасливо заміжня з успішним бізнесменом.
— Я ж фіктивно заміжня. Знаєш, можливо колись я мріяла, щоб він побачив мене щасливою, але зараз якось байдуже. Не хочу взагалі про нього говорити.
— Це правильно, він не вартий наших розмов.
Півгодини їдемо містом і нарешті опиняємося на місці. Невеличка гора на околиці міста здається романтичним гніздечком. З пагорба видно частину міста, сонце на багряному небі готується заходити за обрій. Краєвид мені подобається. Дем’ян потягується:
— Хочеш вечеряти в авто?
Я розвертаюся і дивлюся на заднє сидіння. Є!
— Взагалі я хотіла постелити ковдру на траві й повечеряти там. Ти не проти? — роблю щенячі очі, але здається й без них Сташенко погодився б. Він киває на знак згоди.
Хапаю ковдру з сидіння та виходжу на вулицю. Знаходжу більш-менш рівне місце та розправляю ковдру. Дем’ян розкладає контейнери з їжею й ми сідаємо. Їжа встигає вистигнути, проте мене це не бентежить. Чоловік кладе шмат м'яса до рота й дивиться на місто. Несподівано ляскає себе об шию:
— Ти проміняла шикарний ресторан на вечерю з комарами.
— Мені тут більше подобається. У студентські роки приходила сюди займатися. У гуртожитку було надто гамірно. Я сідала на маршрутку і їхала сюди. Щоправда, з настанням зими мої поїздки закінчилися.
Я беру шматок хліба та підношу до вуст. Сподіваюся таке одкровення не відлякає Дем'яна і не вважатиме мене дивною. Зрештою, не так багато людей додають пів міста, щоб побути наодинці. Чоловік вдивляється за обрій:
— Цікаво. Я ніколи не жив у гуртожитку. Два рази приходив у гості до хлопців, але на тому мої походи закінчилися.
— В гуртожитку ніколи не буває сумно та тихо.
Я розповідаю про свої студентські будні. Час за розмовами минає швидко. Ніч опустилася на землю й на небі розсипалися зірки. Дещо прохолодно, але я не зізнаюся. Мені цікаво з Дем’яном. Він помічає на моїй руці сироти. Ледь відчутно доторкається пальчиками до плеча та, спускаючись по руці, повільно проводить до низу, прокладає вогняну стежину. Моє серце схвильовано тріпоче під грудьми, а дихання пришвидшується. Чоловік зупиняється нижче ліктя й огортає долонею:
— Замерзла?
— Трохи, — не приховую правди, — але ще хочу посидіти тут. Не знаю, коли ще зможу сюди приїхати. Я любила дивитися на зірки. В дитинстві часто уявляла як я на зорельоті досліджую невідомі планети та мандрую галактиками.
— І з такими мріями ти обрала нудну професію маркетолога, — Дем’ян забирає свої пальчики від мене і я розчаровано зітхаю. Мені подобаються його дотики. Вони зігрівають та дарують затишок. Чоловік знімає піджак та кладе його мені на плечі, — сподіваюся тепер ти не замерзнеш.

Занурюю руки в рукави та кутаюся у піджак. Носа лоскоче знайомий аромат парфумів. Повертаю голову та опиняюся надто близько до чоловіка. Він вдивляється в моє обличчя, викликаючи хвилювання. Вродливий, турботливий, не мій. Мрії про Дем’яна стають надто нав’язливими. Опускаю погляд та видавлюю з себе:
— Дякую!
— Ти моя дружина і піклування про тебе входить в мої обов’язки, — він бере мої пальчики та гріє у своїх долонях, — холодні.
Підносить їх до вуст, дмухає теплим повітрям. Ледь торкається вустами та цілує. В мене всередині спалахують феєрверки. Я завмираю на місці. Не ворушуся, боюся порушити чарівність цієї миті. Дем'ян дивиться мені в очі, повільно опускає погляд і зупиняється на моїх вустах. Нахиляється та завмирає у кількох сантиметрах від моїх губ. Моє серце гучно гупає. Я наче глядач, з нетерпінням очікую, що буде далі. Зрештою, чоловік накриває своїми губами мої вуста. Цілує обережно, ніжно, з певною пересторогою.
Цей поцілунок відрізняється від попередніх п'яних поцілунків. Дії чоловіка усвідомлені, впевнені, добровільні. Добровільні! Як тільки усвідомлюю це і мене огортає паніка. Навіщо Дем'яну цілувати мене? Нам ніхто не кричить "Гірко", тут немає глядачів і я не розумію навіщо Сташенку мене цілувати.
Його м'які вуста ковзають моїми губами. Не можу і не хочу опиратися. Піддаюся спокусі та відповідаю із запалом, бажанням, краплинкою пристрасті. Чоловік сміливішає та кладе долоню мені на талію. Вірніше на те, що від неї залишилося. Дитя штовхається, нагадуючи про себе. Дем'ян відхиляється та з ніжністю дивиться на мій живіт:
— Йому подобається?
— Мабуть, — сором'язливо опускаю погляд.
Мої щоки горять невидимим полум'ям й мені не вистачає сміливості зізнатися, що дуже подобається. Я завжди бачила, Дем'ян володіє певним чоловічим шармом, проте не підозрювала, що його поцілунки настільки запаморочливі. Він цілує мене у щоку:
— Тоді не варто відмовляти йому у задоволенні.
Дем'ян торкається моїх вуст, розпалюючи пожежу всередині. Ми цілуємося як спраглі подорожні. Я не хочу думати про наслідки та причини його вчинку. Існує лише ця мить, наша, для нас обох. Моє дихання ускладнюється. Я відхиляюся та спрагло ловлю ковтки повітря. Чоловік винувато опускає голову:
— Вибач, не хотів тебе хвилювати. Їдемо додому?
Я покірно киваю. Сташенко швидко збирає посуд, допомагає мені підвестися. Ми сідаємо в авто та їдемо додому. Ніхто з нас не порушує тишу та не згадує про поцілунки. Напевно, я собі навигадувала зайвого. Невже я можу цікавити його як жінка? Вагітна, без накачаних губ, татуажу брів та довгих нігтів як у Лізи. Намагаюся не думати про це і говорю про роботу. Дем'ян повністю зосереджений на дорозі. Серйозний, задуманий, навіть не дивитися у мій бік.
Під'їжджаємо до будинку. Сташенко відчиняє дверцята авто та допомагає стати на ноги. Його долоня приємно зігріває мою руку. Прямуємо на другий поверх, зупиняємося перед моєю спальнею. Дем'ян нахиляється та цілує у щічку:
— Дякую за чудовий вечір! Добраніч!
Різко розвертається, йде до своєї кімнати. Я ховаюся за дверима спальні. Сідаю на ліжко та намагаюся заспокоїтися. У моєму тілі й досі палають іскри. Напевно, сталося те, чого я найбільше боялася. Я не байдужа до Дем'яна. Це щось більше, ніж проста симпатія. Я знала правила гри — жодних почуттів. Не дотрималася їх і програла.
Наступного дня Дем'ян телефонує кілька разів та цікавиться як справи. Жодним словом не згадує про вчорашні поцілунки. Я теж не порушую цю тему. Очевидно, вони для нього нічого не означали. Ввечері я розміщуюся на садовій гойдалці. На ній же місце для трьох осіб, але я знову сама вдома. Валентина поїхала на плавання, а Дем'ян ще на роботі. Я гортаю стрічку у телефоні та відпочиваю.
Відкриваються ворота. Дем'ян, вітаючись, махає мені рукою. Посміхається та своєю посмішкою зігріває моє серце. З жахом усвідомлюю, що скучила за ним. Сташенко паркує авто в гаражі та йде до мене:
— Грієшся на сонечку?
— Так, відпочиваю поки є змога.
Дем'ян сідає біля мене, бере мою руку та ніжно цілує у щічку. Я млію від його дотиків. Чоловік, наче не знає як діє на мене, відхиляється. Ми ведемо невимушену розмову. Потім разом вечеряємо та сідаємо дивитися телевізор у вітальні. Сташенко вмикає фільм. Простягає руку, заточує мене у своїх обіймах. Нахиляється та заціловує вуста. Я не опираюся. Обіцяю собі поговорити з Дем'яном про ці поцілунки, але це буде потім. Зараз насолоджуюся його м'якими губами та гарячими дотиками. Його рука проникає під сукню та погладжує ногу. Живіт всередині лоскоче, вимагаючи більше дотиків чоловіка. У мені запалюються пристрасть і я ледве стримуюся. Пальчиками пещу широку спину та впиваюся губами у солодкі вуста. Дем'ян відхиляється. Ловлю на собі затуманений погляд чоловіка. Його дихання ускладнене, а зіниці розширені.
— Лесю, я хочу, щоб ти стала моєю справжньою дружиною.