Розділ 14

Я здригаюся від несподіванки та переводжу погляд на Сташенка. Він стоїть перед мною, гнівно насупивши брови. Ну, справжній чоловік ревнивець. Не розумію навіщо йому ця вистава. Я навіть не почула коли приїхало авто та підійшов Дем'ян. Складалося враження, що він виник нізвідки. Степан підводиться та простягає Сташенку руку:
— Добрий день! Ми працюємо над проєктом. Оскільки Леся не може приїхати до офісу, то я приїхав сюди. Привіз фруктів майбутній матусі.
— Гадаєш у нас немає фруктів? — Дем'ян тисне долоню, але не приховує ворожості. Равлюченко сідає на сусідній лежак:
— Не знаю, просто хотів бути ввічливим.
— Ти не казала, що приїде Степан, — Сташенко обморожує мене крижаним поглядом. Стискаю плечима:
— Я не знала. Степан приїхав без попередження, — намагаюся згладити конфлікт, який виник на порожньому місці, — дивись, ми зробили обрахунки.
Я обертаю ноутбук до Дем'яна та говорю про роботу. Здається він не слухає. Закінчую свій монолог і чоловік сідає поруч.
— Добре, зупинимося на цьому варіанті.
— Але ми ще не прорахували інші, — не розумію чому Дем'ян поспішає та намагаюся достукатися до його свідомості. Він хитає головою:
— Не треба інших, цей мені подобається. Отже, Степан може повертатися до Львова та розпочинати роботу.
Я переглядаюся зі Степаном. Здається його теж здивувало рішення Сташенка. Він киває та забирає з моїх колін ноутбук:
— Добре. Якщо все підходить, то я піду. Потрібно придбати квиток на потяг. Бувайте!
Дем'ян проводить Степана до воріт. Я не чую їхньої розмови, але сподіваюся, що Сташенко не наговорить зайвого. Він повертається та сідає на мій лежак. Зупиняє погляд на еластичних бинтах, якими перев'язана нога:
— Як почуваєшся?
— Краще. Болить менше, ніж вчора. Мені здалося, чи сьогодні ти грав роль ревнивого чоловіка?
Очі Дем'яна наповнюються злістю. Я шкодую, що зважилася запитати таке. Він стискає вуста:
— Тобі не здається, що не слід приймати Степана у нашому домі?
— Він сам приїхав і побачив мене у саду. Не мала ж я його проганяти.
— Завтра Степан їде і, я сподіваюся більше не чіплятиметься до моєї вагітної дружини.
— Він і не чіплявся. У нас суто ділові відносини. Я стомилася це повторювати.
— Надіюся так і є, — Дем'ян підводиться, — обідати будеш?
Я киваю. Здивована його різкою зміною настрою. Ще хвилину тому він нагадував розлюченого звіра, котрий готовий пошматувати у будь-яку мить, а зараз у його голосі бринять нотки ніжності. Опускаю голову та виправдовуюся:
— Я нічого не приготувала. Можу швидко зварити макарони, — намагаюся встати, але чоловік простягає руку у застережливому жесті й цим зупиняє мене:
— Не потрібно, відпочивай. Ти не зобов'язана готувати. Я замовлю їжу.
Дем'ян кудись телефонує та робить замовлення. Сідає на сусідній лежак. Ми говоримо про роботу і час минає непомітно. Нам привозять їжу. Дем'ян розкладає її в альтанці. Я підвожуся та шкутильгаю. Чоловік одразу це помічає та біжить до мене:
— Зачекай, я допоможу.
Він бере мою руку, підтримує за плече. Тепло від його дотиків проникає під шкіру і розноситься венами по тілу. Лоскоче, приємно обпікає та наповнює мене зсередини. Я не розумію чому так реагую на цього чоловіка. Звісно, у всьому винні гормони, але на Степана немає навіть схожої реакції. Ми заходимо в альтанку та сідаємо на лавочку. Дем'ян надто близько. Розміщується поруч. Підсуває до мене тарілку:
— Ось твоє замовлення.
— Дякую! Тепер у мене збільшилися порції.
— Це природно. Ти їси за двох. До речі, ти визначилася в якій лікарні народжуватимемо? — Дем'ян накладає їжу у свою тарілку. Це вперше, він поцікавився подібним. Я ретельно пережовую їжу та ковтаю:
— Так, — називаю державну лікарню в якій обстежувалася протягом вагітності, — сумку я вже зібрала.
— Не хочеш народжувати у приватній? Я оплачу.
Від такої пропозиції мене кидає в жар. Сташенко не забуває нагадати про гроші. Я хитаю головою:
— Ні, там нормальні лікарі й впевнена, що все пройде добре.
— Гаразд, якщо ти так вирішила.
Дем'ян навіть не сперечається. Ми обідаємо разом та говоримо про дитину. Він їде на роботу, а я роздумую над його дивною поведінкою.
У вітальні Сташенків є величезний телевізор. Ввечері я готую попкорн та розміщуюся на дивані, обережно виправляю ногу. Почуваюся майже як у кінотеатрі. Вмикаю фільм та налаштовуюся на перегляд. Час непомітно минає, я захоплююся фільмом і нічого не помічаю навколо. Над своєю головою чую голос Дем'яна:
— Не знав, що ти прихильниця Зоряних воєн.
Він знову підкрався непомітно. Від несподіванки здригаюся та впускаю попкорн на підлогу. Пачка валяється десь на світлому килимі, а я сподіваюся, що на ньому не залишиться плям. Винувато опускаю голову й дивлюся на килим:
— Не чула, як ти зайшов.
Дем'ян підходить та підіймає пачку. Простягає її мені:
— Знаєш, я б теж щось подивився.
— А, так, вибач. Нікого не було і я вирішила подивитися фільм на великому екрані. Зараз звільню вітальню, — метушуся та намагаюся підвестися.
Найменше мені хотілося завдавати незручностей Сташенку. Він сідає поруч:
— Взагалі, я хотів приєднатися до тебе. Якщо ти не проти.

Дем'ян дивиться на мене поглядом хитрого лиса. Ледь всміхається, очі сяють загадковим блиском. Складається враження, що він щось задумав. Чоловік змушує мене бентежитися. Я вмощуюся зручніше:
— Звісно. Я подумала, ти хочеш подивитися щось інше і сам.
— Вдвох дивитися цікавіше. Поділишся попкорном?
— Так, міг би і не питати.
Дем'ян сунеться до мене й опиняється надто близько. Ми дивимося фільм та їмо попкорн з однієї пачки. Наші пальці випадково зустрічаються у пачці та торкаються одне до одного. Я поспішно висмикую руку. Ця близькість мене хвилює. Дитя активно штовхається й це видно на моєму животику. Сташенко простягає руку та завмирає у кількох сантиметрах від мого живота:
— Можна доторкнутися до футболіста?
— Так, — я опускаю погляд на живіт.
Тепла долоня торкається живота, злегка погладжує та викликає невидиму вогняну доріжку:
— Ну, чого ти? Скучно тобі там? Хочеш у футбол гратися? От народишся і пограємо. Заспокойся, маленький. Дай нашій мамі відпочити.
Дем'ян говорив з неприхованою ніжністю, наче й справді збирається грати з моїм сином у футбол. Я нагадую собі, що через кілька місяців ми розлучимося та стираю з уяви їхню майбутню гру. Не розумію чому Дем'ян обіцяє те, чого не буде. Проте його увага приємна. Ми дивимося фільм, чоловік не забирає долоню з мого живота, час від часу погладжує. Малюк заспокоюється. Поруч з Дем'яном мені затишно й спокійно. Фільм закінчується. Ми обговорюємо його і я не помічаю як швидко минає час. Спати хочеться страшенно, але ще більше хочеться розмови з Дем’яном. Можливо, я просто скучила за людським спілкуванням. Вкотре позіхаю і чоловік підводиться з дивану:
— Вже пізно. Я тебе проведу до спальні.
Він бере мене за руку і ми йдемо до сходів. Повільно підіймаємося. Опинившись біля дверей моєї спальні, зупиняємося. Дем’ян дивиться мені в очі, не поспішає відпускати долоню. Мені не хочеться йти до кімнати та прощатися з ним. Кілька секунд стоїмо мовчки. Відчуваю спекотний погляд на своєму обличчі. Дем’ян наче вивчає мене та намагається закарбувати у пам’яті. Я перша порушую тишу:
– Дякую за чудовий вечір!
— І тобі! — Сташенко нахиляється та цілує мене у живіт. Від несподіванки він спалахує невидимим вогнем, — бувай, малюче! Не хулігань! — чоловік випрямляється, — спокійної ночі!
Відпускає мою руку та йде коридором. Складається враження, що він від когось тікає. Заходить у свою спальню, а я встигаю крикнути йому навздогін:
— Дякую, і тобі!
Відчиняю двері та проходжу у свою кімнату. Стаю біля дитячого ліжечка, обіймаю себе руками. Дем’ян розбудив у мені давно забуті почуття. З жахом усвідомлюю, що він мені подобається. Навіть більше ніж подобається. Відганяю непотрібні думки й назую собі не думати про Сташенка та не малювати примарних мрій. Зрештою, ми розлучимося. Йому дістанеться фірма, а мені — розбите серце.
Наступного дня Дем’ян запрошує мене на вечерю в ресторан. Я дивуюся його поведінці, але погоджуюся. Хочеться бути красивою. Переміряла майже всі сукні які мала і влізла тільки в одну. Широку та безформенну. Важко зітхаю та сумую за своєю колишньою талією. Наношу макіяж на обличчя, а волосся розпускаю вільними звивистими пасмами. Бризкаю улюблені парфуми та одягаю довгі срібні сережки. Бачу у вікні, що приїхало авто Дем’яна. Я самостійно спускаюся на перший поверх. Ходити мені вже легше, проте при ходьбі ще відчувається біль.
Дем’ян стоїть біля дверей та не відводить погляду від мене. Його очі виказують захоплення і сяють яскравим вогником. У синіх джинсах та сірому піджаку з білою футболкою має гарний вигляд. Мимоволі я замилувалася ним та дала собі уявного потиличника. Мені не варто ним захоплюватися. Цей чоловік не мій. Він робить крок убік:
— Йдемо?
Я киваю і ми прямуємо до автомобіля. Дорогою весело розмовляємо. Я слухаю про роботу в офісі, за якою скучила. Під'їжджаємо до дорогого ресторану. Сташенко відчиняє дверцята і я виходжу на вулицю. Чоловік бере мене за руку. Ми заходимо до ресторану та займаємо місце за столиком. Виявляється Сташенко його забронював. Робимо замовлення і поки чекаємо, я прямую до вбиральні. Повертаюся й займаю своє місце. У ресторані людно. Шумно, наче у вулику. Нам приносять замовлення. Ми починаємо їсти і я розумію, що такі ціни тут недарма. Їжа і справді смачна.
У кутку зали помічаю того, кого веліла б ніколи не бачити. Моє серце на мить завмирає, а потім починає калатати зі скаженою швидкістю. У животі зароджується буря, справжній ураган, який підживлює злість. Мирон. Біологічний батько моєї дитини сидить у цьому ж ресторані з якоюсь мілфою. Вона красива, доглянута зріла жінка. Мирон бере її за руку, а мені хочеться тріснути його по голові. То от як він за кордон поїхав. Боляче. Дивлюся на нього з відразою. Мій стан помічає Дем’ян:
— Щось не так? Тобі тут не подобається?
— Ні, все добре, — морщу носа, — і заклад гарний, і їжа смачна, але… — важко видихаю та зізнаюся, — тут Мирон з якоюсь дівчиною.
Сташенко завмирає з виделкою у руці, так і не піднісши її до рота. Напружується та супить брови:
— А Мирон це… — робить паузу і чекає поки я відповім. Намагаюся вдавати безтурботність, продовжую їсти.
— Це біологічний батько моєї дитини.