Розділ 11

— Лесю, обережно! Бачу, збивати з ніг входить у тебе у звичку.

Пригадую давній інцидент який стався між нами й мої щоки починають палати. Роблю крок назад, вибираюся з рук чоловіка:

— Вибач! Я ненароком. Здається у тебе звичка стояти під дверима.

— Якби знав, що зіштовхнусь з тобою, то стояв би, — своїми словами змушує мене бентежитися. Вдаю, що не почула та проходжу до столу. Степан розводить руками, — а ти виросла з часу нашої останньої зустрічі. Мабуть, татусь дуже щасливий.

Я завмираю і задумуюся. Мирон щасливий нас не бачити, а Дем'ян стане щасливий, коли отримає керівництво фірмою. Киваю та мило посміхаюся. Сідаю за стіл, квапливо набираю номер Сташенка. Він відповідає після трьох гудків. Я одразу переходжу до справи:

— Степан приїхав. Ми у залі для нарад.

— Я ще у центрі, заїхав на об'єкт. Починайте без мене, я пізніше приєднаюся.

Завершую дзвінок та відкриваю документи. Ми говоримо про роботу, чоловік показує макети. Я обираю два найкращі, але остаточне рішення прийме Дем’ян. Час непомітно підходить до обіду, Сташенка ще немає. Ми обговорили всі деталі й Степан пропонує:

— Сходимо пообідаємо? Я голодний, а поки з’явиться Дем’ян, то можна і копита відкинути.

Мені б також не завадило поїсти. Я погоджуюся і ми виходимо із зали для нарад. Пишу Сташенку повідомлення та вказую кафе до якого ми прямуємо. Виходимо на вулицю. Степан розповідає про Львів і куди він мене поведе, коли я приїду. Боюся, щоб наші зустрічі не вийшли за робочі межі. Стоїмо біля світлофора та чекаємо на зелене світло. Нарешті воно загоряється і я ступаю з бардюра. Відчуваю різкий біль у нозі. Падаю на тротуар. Встигаю підставити долоні та вдаряюся в бік. На щастя, живіт не постраждав. Степан одразу допомагає підвестися. Я тримаюся за його плече та намагаюся не впасти знов. Його обличчя виказує хвилювання:

— Ти як? Не забилася.

— Нога болить. Біля щиколотки.

Нога й справді стріляє болем. Я роблю крок, проте біль лише посилюється. Я зойкаю. Чоловік присідає та оглядає ногу:

— Нічого не видно. Може перелом? Йти можеш?

Роблю кілька дрібних кроків. Біль здається нестерпним. Я хитаю головою:

— Мабуть, ні. Допоможеш дістатися до офісу? Я трохи посиджу і може перейде.

— Яке перейде? Тобі терміново потрібно в лікарню. Чекай, я викличу таксі.

Степан набирає номер й через кілька хвилин до нас приїжджає автомобіль. Ми сідаємо на заднє сидіння та прямуємо до лікарні. Ногу обпікає окропом, а я зціпивши зуби, сиджу мовчки. Швидко прибуваємо на місце. Степан розплачується та виходить з авто. Мені важко стати на ноги. Доклавши зусиль, стаю на тротуар. Роблю крок і ногу пронизує болем. Зупиняюся й не знаю, як повинна піднятися сходами.

Степан підхоплює мене на руки. Я огортаю його шию руками:

— У мене не все так погано. Я можу йти сама, але потрібно на щось обіпертися.

— Ага, я бачив, — здається чоловік не вірить мені ні на мить, — я можу тебе понести.

Він підіймається сходами зі мною на руках. У реєстратурі нас відправляють до травматології. Я сідаю на лавку та чекаю своєї черги. У сумочці дзеленькає телефон. Дістаю його та дивлюся на екран. Дем’ян. Я зовсім забула попередити його, що ми не в кафе. Натискаю на екран і чую невдоволений голос:

— Лесю, ви де? Я вас тут не бачу.

— Зі мною сталася прикрість. Я необачно оступилася і впала. Нога сильно болить. Ми у лікарні.

— Як в лікарні? — здається Дем’ян хвилюється, — ти сильно постраждала?

— Ще не знаю, — переводжу погляд на уражене місце. Воно трохи збільшилося. Оскільки я в сандалях, то нічого не перешкоджає оцінити стан, — болить тільки нога біля щиколотки, але там нічого не видно, хіба що набрякла.

— В якій ти лікарні? Зараз буду.

Я називаю адресу та завершую розмову. Степан стоїть навпроти мене та чомусь кривиться:

— Твій благовірний телефонував?

— Так, Дем’ян зараз приїде, — ховаю телефон до сумочки. Степан складає долоні на лікті.

— Не ображайся, але не помітно, щоб між вами вирувало кохання.

Я стискаю плечима:

— Ми навчилися маскуватися. Ніхто не знав про наші стосунки. Ми не хотіли розголосу та пліток.

Мене запрошують до кабінету й мені вдається уникнути небажаної розмов. Я чекаю на результат й через кілька хвилин лікар оголошує мій вирок:

— Розтягнення. Через два-три тижні повернетеся у форму.

Мені роблять холодний компрес та перев’язують ногу. Я слухаю рекомендації лікаря, намагаюся все запам’ятати. Виходжу з кабінету й сідаю на лавку. На коридорі людно й шумно, наче у вулику. Степан цікавиться:

— Що сказали?

— Розтягнення.

— Добре, що не перелом, — він присідає біля мене та бере пошкоджену ногу у свою долоню, — гарну шкарпетку тобі намотали.

Я сміюся, хоч і розумію, що конкретно вляпалася. Хворіти зараз мені не можна. Над мною нависає темна постать і лунає загрозливий голос:

— Не знав, що у лікарні так весело.

Я підіймаю голову і бачу Дем’яна. Похмурий, сердитий та злий. Стискає губи та з докором дивиться на мене. Степан відпускає мою ногу та підводиться. Простягає Сташенку руку:

— Радий бачити! Не хвилюйтеся, у Лесі розтягнення зв’язок.

— Не знав, що розтягнення це не привід для хвилювання, — Дем'ян тисне руку Равлюченку, але не відводить від мене докірливого погляду. Дивиться так, наче я у чомусь провинилася.

Дем’ян

Бачу Степана біля Лесі й злість прокочується венами. Він тримає її ногу, а вона мило всміхається. Чужий чоловік взагалі не повинен торкатися моєї дружини, нехай і фіктивної. Я попереджав Лесю про стосунки на стороні, але вона, здається не слухає. Відпускаю руку Равлюченка та дивлюся на свою дружину. Вона розводить руками:

— Просто могло бути гірше. А це лише розтягнення. Сподіваюся до пологів зможу стати на ноги.

— Йдемо у кафе? Ми підготували макети й вам залишилося лише затвердити.