Розділ 10

Запитання жінки ошелешує не тільки мене, але й Дем’яна. Він вдавано прокашлюється:
— Завтра я не можу, багато роботи.
— Одну годину зможеш виділити. Лесю, о котрій УЗД? — свекруха складає руки в боки.
— О чотирнадцятій, — тихо відповідаю та боюся підвести погляд на Дем’яна. Не хочеться змушувати його їхати зі мною. Валентина не заспокоюється:
— Майже обідом. То не пообідаєш, але на УЗД Лесю обов’язково треба відвезти.
— Я сама дістануся клініки, не варто хвилюватися, — з усіх сил намагаюся врятувати Дем’яна від небажаної поїздки. Він киває:
— Добре, скинеш мені адресу клініки і я заїду по тебе обідом. Зараз мені потрібно на роботу. Бувайте!
Чоловік цілує маму у щічку та направляється до дверей. Зупиняється, різко розвертається. Сканує мене поглядом. Моє тіло спалахує вогнем. Він дивиться не як завжди, а з хитринкою в очах. Квапливо підходить до мене:
— Вибач, забув, що тепер у мене є дружина.
Нахиляється та цілує у щоку. Я завмираю від несподіванки. Розумію, вся ця вистава лише для його матері, але те, з якою легкістю у нього це виходить, змушує задуматися чи не виникла у нього симпатія до мене. Заради свого блага одразу проганяю ці думки геть. Сташенко йде, а я гадаю чи він і справді заїде. Можливо, сказав це, щоб догодити матері. Валентина допомагає мені розкладати речі та мило розмовляє. Я підтримую розмову та дізнаюся дещо нове про дитинство Дем’яна. Жінка говорить про нього з ніжністю у голосі і я розумію — він все, що у неї є. Через годину вона їде на плавання. Я залишаюся одна у великому будинку.
Щоб згаяти час, готую їсти. Вагітність робить мене повільною. Поки я приготувала вечерю повернувся Дем’ян. Ще з порогу він кричить:
— Що за божественний аромат? Мамо, що ти приготувала.
— Це я зробила запіканку. Будеш?
Він знімає взуття та здивовано дивиться на мене. Проходить на кухню:
— Буду. Перед цими ароматами неможливо встояти.
Тішить його похвала. Тепер хвилююся, щоб страва йому сподобалася. Набираю їжу в тарілку та кладу на стіл. Дем’ян миє руки, сідає на стілець. Я розміщуюся навпроти. Виделкою копирсаюся в тарілці й напружено чекаю, чи моя страва посмакує Дем’яну. Він їсть та розповідає про роботу. Я скучила за офісом. На жаль, поки немає причини туди їхати, адже проєкт на старті і я чекаю матеріали від Степана. Чоловік з’їдає свою порцію та витирає вуста серветкою:
— Дуже смачно, дякую! Не знав, що ти вмієш готувати.
— Це уміє кожна жінка, — байдуже махаю рукою. Радію, що Дем’яну сподобалося. Він тягнеться до чашки з чаєм:
— Не кожна. Ліза не вміє. У неї навіть яєчня пригорає.
Згадка про його колишню дівчину отруює мить. Мимоволі смутнішаю. Сташенко це помічає і різко переводить тему розмови:
— О котрій завтра заїхати по тебе?
— Не турбуйся, не потрібно заїхати. Скажемо твоїй мамі, що ти був присутній на УЗД. Не хочу відривати тебе від роботи.
— Лесю, — чоловік бере мою долоню у свою руку і я завмираю. Його каштанові очі заворожують. Він злегка погладжує шкіру, — я обіцяв відвезти, значить відвезу. Хочу побачити цього футболіста, який так активно б’є маму ніжками.
Його дотики породжують тепло у животі. Приємно, коли про тебе хтось піклується. Навіть якщо це заради бізнесу. У будинок заходить Валентина і чоловік відпускає руку. Жінка приєднується до вечері та натхненно розповідає про плавання. Агітує мене піти з нею, проте я відмовляюся. У мене навіть купальника пристойного немає.
Вночі лягаю спати сама. Дем’ян спить у сусідній кімнаті. Мимоволі згадую наші спільні засинання і серце окутує тугою. Відганяючи ці думки, трясу головою. Широке ліжко тільки моє! Можна лягати по центру, а не на краєчку. Моє швидке звикання до Дем’яна не тішить. Минуло лише два дні, а я вже мрію про спільні засинання. І щоб ліжко було вузьке. Тоді, нам довелося б спати дуже близько одне від одного. З такими думками, засинаю.
Наступного дня готуюся до УЗД. Кілька разів переодягнулася. Хотілося, щоб було і зручно, і красиво. Зупиняю свій вибір на широкій футболці та спідниці. Дем’ян приїжджає вчасно. Я сідаю в авто і ми їдемо до клініки. Перед кабінетом я нервуюся. Незвично, що хтось іде на УЗД зі мною. Нас запрошують і ми заходимо в кабінет. Я розміщуюся на канапі, а Дем’ян — поруч на стільці. Перед нами на стіні висить великий телевізор. Я підтягую футболку, оголюючи живіт.
Лікар змащує апарат гелем та доторкається до шкіри. Здригаюся від холоду. На екрані з’являється зображення і я бачу свою крихітку. Лежить, згорнувшись калачиком. Лікар вимірює та диктує показники. Я хочу якнайшвидше побачити маля. З одного боку мені страшно, але з іншого у мене народиться найрідніша людина у світі. Чую швидке калатання його сердечка і мене огортає ніжністю. Лікар посміхається:
— Зараз зробимо фото вашого малюка, — натискаючи на екран, робить знімок, — вітаю, у вас здоровий хлопчик. Мабуть, татусь не може дочекатися, коли народиться син.
Сташенко сидить непорушно, уважно вдивляється на екран. Наче отямившись, проводить рукою по волоссю:
— Це дивовижно! Лесю, я не очікував побачити таке.
Маля б’ється ніжкою і на екрані чітко це видно. Мабуть, йому не подобається холодний гель. Лікар цікавиться:
– Ви вже вирішили як назвати дитину?
Сташенко не роздумуючи відповідає:
— Артем!
— Олег! — я викрикую та перебиваю Дем’яна. Він здивовано дивиться на мене. Пам’ятаю ту розмову в авто. Сташенко хотів назвати свого сина Олегом, а я раніше навіть не думала про це ім’я. Зрештою воно мені сподобалося. Я прикушую губу та тихіше уточнюю, — якщо ти не проти.

Він мовчить, але його очі виказують ніжність. Зрештою, чоловік киває:

— Звісно не проти. Буду тільки радий.

Мені дають серветки і я витираю живіт. Ми йдемо до рецепції, чекаємо на результати та фото. Дем'ян здається задуманим. Мені простягають конверт та озвучують суму. Я тягнуся до сумочки, проте Сташенко, ловить за руку та не дає цього зробити: