Розділ 7

Ми виходимо на коридор і зустрічаємося з Мариною. Вона мило всміхається:
— Доброго ранку, Дем’яне Олексійовичу!
— Доброго! — чоловік скупо відповідає. Ми проходимо повз дівчину і Сташенко ошелешує мене питанням, — тобі які обручки подобаються? З білого золота чи щось більш традиційне?
— Більш традиційне, — тихо бурмочу й відчуваю спекотний погляд Марини на своїй спині. Дем’ян відчиняє двері та притримує їх для мене:
— Добре, їх і купимо.
Я виходжу в хол і зупиняюся біля ліфта. Нервово переминаюся з ноги на ногу:
— Ти ж розумієш, що нашу розмову могли почути?
— І що? – Дем’ян стискає плечима та натискає на кнопку виклику ліфта, — ми ж не щось інтимне обговорюємо.
Чоловік поводиться так, наче не усвідомлює масштабів катастрофи. Намагаюся достукатися до його свідомості:
— Але поповзуть чутки про наше весілля.
— І що? Всі й так про це знатимуть.
Двері ліфта відчиняються і ми проходимо всередину. Може я і справді забагато всім переймаюся. Моє завдання — правдоподібно зіграти роль нареченої Сташенка. Все інше не повинно мене турбувати. Ми прямуємо до авто та їдемо до РАЦу. Подаємо заяву і йдемо до ювелірного салону. Нам показують обручки, але Дем’ян з кимось активно переписується в телефоні та навіть не дивиться на персні. Зрештою, байдуже махає рукою:
— Обирай, які хочеш.
Я стискаю губи. Звісно, ці обручки тимчасові й ніхто не носитиме їх довго, проте чоловік міг би вдати зацікавленість. Обираю класичний варіант. Золоті гладенькі обручки середньої товщини. Все одно потім Сташенко їх здасть на метал. Чоловік міряє свою обручку та киває.
— Добре, ця мені підходить. Пакуйте!
Виходимо з магазину й Дем’ян дивиться на годинник:
— Ого, вже час обіду. Пообідаємо разом?

Мені дошкуляє голод, але обідати зі Сташенком я не збиралася. Досі турбують спогади спільної ночі. Точніше, нашого пробудження. Мені сподобалося торкатися його тіла, спати у футболці чоловіка, яка зберегла терпкий аромат. Знаю, мені не можна закохуватися у нього, але гормони не слухаються і живуть власним життям. Я вирішила обмежити наше спілкування до мінімуму. Помітивши мої вагання, він стискає плечима:
— Заразом обговоримо плани на майбутнє.
Я киваю. Зрештою, це лише обід. Ми йдемо до ресторану. Швидко робимо замовлення. У мене дзвонить телефон. Дивлюся на знайоме ім’я на екрані й не поспішаю відповідати. Хвилювання прокочуються хвилею по венах. Батько. Він так просто не телефонує, очевидно щось сталося. Я важко ковтаю і зустрічаюся з докірливим поглядом Сташенка:
— Не піднімеш?
— Так, звісно. Я просто розгубилася.
— Може час сказати про весілля? — Дем’ян запитально вигинає брови. Я розумію, він має рацію, проте боюся реакції батька. Невпевнено бурмочу під ніс:
— Трохи пізніше.
Зважуюся та відповідаю на дзвінок. До мене лине сердитий голос батька:
— Лесю! Це що за новини? Оксана, донька Перущаків, бачила тебе у місті. Вона каже, ти вагітна.
Мене окутує хвилею жару. І треба ж було десь тій Оксанці з’явитися. Я нервово облизую губи.
— Вона помилилася. То була не я, — одразу наштовхуюся на докірливий погляд Дем’яна. Розумію, що повинна зізнатися, але страх липкою пеленою осідає на грудях та заважає говорити. Батько бурчить у телефоні:
— Увімкни відеозв’язок.
— Зараз не можу. Я у ресторані, — невпевнено мямлю і розумію, що спіймалася. Голос батька грубішає і від такого тону страх посилюється. Батько наполягає на своєму:
— Негайно увімкни відео, інакше я приїду до міста й вишмагаю тебе кропивою, — для драматичності ефекту, батько додає, — при всіх.
Я знаю, що його погрози не пусті слова. Натискаю на камеру й намагаюся зробити так, щоб було видно лише моє обличчя. На екрані бачу батьків, на мить приречено заплющую очі. Мама теж там. Тато наказує:
— Покажи живіт.
Я стискаю губи. Все одно вони дізнаються. Щоправда, я гадала це станеться не так. Повертаю камеру та демонструю округлий живіт. Мама плескає в долоні та зойкає:
— Лесю! Як ти могла нам нічого не сказати? Тобі ж скоро народжувати.
— Оце виховала доньку, — тато кричить на маму, а я зменшую динаміки у телефоні. Сором обпікає тіло, а на груди навалюється почуття провини, — хто той негідник, який посмів до тебе торкатися. Де він? Він збирається нести відповідальність?
Я винувато ховаю погляд. Мирон і справді виявився негідником. Нервово покусую губи й не знаю, що сказати. Ситуацію рятує Дем'ян. Він сідає поруч зі мною на диванчик та показує себе у камеру:
— Добрий день! Я Дем'ян, наречений вашої доньки. У неділю у нас весілля.
— Як весілля? — мама знову плескає у долоні, — а нам сказати?
— Це весілля вийшло спонтанно. Несподівано звільнилася дата у ресторані й ми вирішили цим скористатися, — Дем’ян говорить спокійно та переконливо. Він обіймає мене за плечі, — Леся боялася вам сказати. Чекаємо вас у неділю на весіллі. Пізніше Леся повідомить адресу та всі деталі.
— Лесю! Ти що зібралася святкувати без нас? — у мами округлюються очі, — а родину запросити? Тітка Марія образиться, якщо її не запросити. Взагалі, всі ображуться.
— Мамо, це весілля організовує родина Дем’яна. Серед запрошених тільки їхні гості й ви.
— Отже, Дем’яне, — батько повільно смакує ім’я Сташенка, а я знаю, що такий тон ні до чого доброго не приведе, — коли приїдеш зі своєю сім’єю на сватання?
— У нас не буде сватання, — поспішно втручаюся у розмову. Розумію, якщо її вчасно не припинити, то це затягнеться дуже довго і не вийде уникнути незручних запитань, — ми зараз на діловій зустрічі. Якраз підходить клієнт. Я ввечері вам зателефоную й про все розповім.
Натискаю на екран та закінчую розмову. Мене трусить і я не можу заспокоїтися. Не хотілося засмучувати батьків та бачити розчарування у їхніх очах. Дем'ян лагідно пригортає до себе та заспокійливо погладжує спину:
— Колись, вони б все одно дізналися. Ти надто довго тягнула.
Я підіймаю голову та заглядаю йому у сині очі. Вони наповнені ніжністю. Між нами кілька сантиметрів, які хочеться подолати та скуштувати смак його губ. Кляті гормони! Вони штовхають мене в обійми чоловіка, якому я навіть не симпатична. Все, що його цікавить, це моя дитина. Він не сприймає мене як жінку. З очей котяться сльози і я не можу боротися зі своїми бажаннями. Міцно притискаюся до чоловіка та ховаю голову у його груди:
— Дякую за підтримку! Без тебе я б не впоралася. Дуже боялася зізнатися.
— Не правда, – Дем’ян торкається мого підборіддя та змушує подивитися на себе. Пальчиками проводить по щоці, витирає сльози. Його рухи. Теплі, приємні, лагідні. Змушують хвилюватися і я розумію, що перед мною гідний чоловік. Він здмухує вію з моєї щоки:
— Ти сильна. Сильніша за багатьох, кого я знаю. Зібралася виховувати дитину сама. У тебе вистачило духу на те, що побоявся зробити твій коханий.
— Колишній коханий, — поспішно виправляю Сташенка.