Розділ 6

Я суплю брови та стискаю склянку у руці. Коли перемога за мною, то він робить все, щоб не дати мені обіцяну винагороду. Стає цікаво, що вигадає батько, щоб і слова дотримати, і Євгена зробити переможця. Я нагадую:
— Але ти казав, що передаси бізнес тому, у кого першого народиться дитина.
— Так, але поки жодного онука у мене не народилося. Я оголошу своє рішення після того, як народить Діана. Гадаю, це буде справедливо.
Підношу склянку до вуст і терпкий напій обпікає нутрощі. Схоже, шлюб з Лесею триватиме довше, ніж я очікував. Не розумію навіщо ці ігри. Хай би одразу сказав, що передає бізнес Євгенові, а не вдавав однакового ставлення до нас обох. До розмови долучається Тетяна, яка, мабуть, вколола весь ботокс, який був у клініці:
— До весілля залишилося зовсім мало часу. Завтра я поїду з Лесею та виберу сукню. Нам потрібний розкішний одяг, щоб не було соромно перед людьми. На жаль, живота не приховаєш. Уявляю про що пліткуватимуть все святкування. Дем’яне, у тебе завжди не як у людей. От мій Євгенчик спочатку одружився, а потім про дитину подумав. У тебе все навпаки.
Злість прокочується венами. Тетяна не випускає можливості бризнути отрутою. Завжди підносить ідеального Євгена і намагається змішати мене з багнюкою. Проте я звик до її манери спілкування і намагаюся не залишитися у боргах:
— Нічого страшного у цьому не бачу. Свого часу ви теж спочатку завагітніли та змусили мого батька покинути дружину та мене. Чомусь тоді ви не переймалися плітками.
Тетяна від злості червоніє в обличчя, а батько супить брови:
— Все було не так. Не варто згадувати минуле. Краще обговоримо святкування. Ви подали документи у РАЦ?
Я важко ковтаю. Навіть не задумувався, що стільки всього маю зробити. Хитаю головою:
— Ще ні, багато роботи було.
— Добре, у понеділок подасте заяву і розпишетеся у вказану дату. Показову церемонію проведемо біля ресторану. Віра замовить фотозону, на арці будуть ваші імена. Вінчатися будете?
Натиск батька напружує. Вінчання аж ніяк не входило у мої плани. Якщо відмовлюся, то він запідозрить підставу. Від відповіді рятує Леся:
— Ми хотіли обвінчатися після народження дитини. Я вагітна і мені важко стояти. Не хочу, щоб у відповідальну мить мені стало зле.
Батько супиться та кладе шматок м’яса до рота:
— Добре, менше буде клопотів у день весілля. коли ми познайомимося з твоїми батьками?
— Мабуть, на весіллі, — Леся сором’язливо ховає погляд, говорить невпевнено та червоніє в обличчя. Вона дуже мило соромиться. Зараз рідкість зустріти сором’язливу дівчину. Здається, Леся ще не повідомила батькам про весілля. Моя фіктивна наречена нервово хапає серветку та стискає її у руці, — у них багато роботи. Приїдуть на святкування.
— Можна подумати, що у нас роботи немає, — Тетяна невдоволено дує губки. Говорить так, наче її хтось змушує все організовувати. Робить ковток соку та відставляє склянку вбік, — проте, може це і на краще. Я знатиму, що все організовано на вищому рівні.
— Не хочу завдавати вам зайвих клопотів. Підготовкою до весілля може зайнятися Леся та моя мати.
Почувши про колишню дружину чоловіка, Тетяна ледь не поперхується їжею. Її очі спалахують злістю, яку вона не може приховати.
— І що то буде за весілля? Привіт з дев’яностих у селі? Ні, я організую все сама. Не хочу, щоб говорили, буцімто Сташенки й весілля нормальне не можуть влаштувати. Це ж престиж усіх наших ресторанів.
Тетяна ще довго говорить про весілля, навіть не цікавлячись бажанням нареченої. Мені все одно, як мине цей день. Якщо чесно, то я взагалі не хочу його пам’ятати. Леся мовчить, лише інколи важко зітхає. Поступово землю вкривають сутінки і я вирішую їхати з цього пекла. Допиваю своє пиво й кладу бокал на стіл:
— Дякуємо за частування, але нам час їхати.
— Залишайтеся на ночівлю. Ти випив, у такому стані не слід сідати за кермо. Крім того, завтра зранку Тетяна поїде з Лесею за сукнею, з дому буде зручніше.
Ця пропозиція мені не подобається. Так само як і моїй “наречені”. Вона нервово перебирає пальцями:
— Але я не взяла змінного одягу. Спати у сукні буде незручно.
— Нічого страшного. Спатимеш без, гадаю Дем’ян вже все бачив, — Євген регоче, а мені хочеться зацідити кулаком по його зарозумілому обличчю.

Зрештою, батько не приймає відмов і нам довелося погодитися. Посидівши за столом до ночі, нарешті всі розходяться спати. Тетяна поводиться як справжня господиня та швидко розпоряджається:

— Спатимете у гостьових покоях. Дем’яне, я поставила у комод твої речі, які ти забув у нас. Подивишся, може щось тобі згодиться. Завтра забереш їх додому.

Мачуха говорить так, наче мої речі її дуже заважають. Щоки Лесі знов вкриваються рум’янцем. Вона зупиняється перед будинком, не наважуючись зайти всередину:

— Можливо у вас знайдеться окрема кімната для мене? Просто через вагітність я погано сплю. Верчуся на ліжку і зі мною Дем’ян не виспиться.

— Нічого страшного. Хай звикає бути батьком. То води тобі принесе, то подушку нехай підіб’є. Вагітність — це час, коли ти можеш повередувати.

Леся не може приховати свою сором’язливість. Ще трохи й вона викаже нас з потрохами. Я обіймаю її за плечі:

— Не хвилюйся за мій сон. Я принесу тобі все, що потрібно, — ловлю на собі зацікавлений погляд батька.

Він супить брови та дивиться якось з підозрою. Я різко нахиляюся та цілую Лесю у щічку. Відчуваю її тремтіння. Вона збентежена і це мені подобається. Ми заходимо у будинок та йдемо до гостьових покоїв. Зачиняю двері й дівчина полегшено видихає. Вона сідає на ліжко:

— Гадаєш, вони щось запідозрили? Тому виділили нам спільну кімнату, хоч у такому великому будинку могла б знайтися ще одна.

— Ні, вони виділили нам одну кімнату, бо ми заручені.

Відкриваю шухляду комода й дивлюся, які речі я забув. Зрідка ночую у батька й взагалі не часто тут буваю, але щоразу мене поселяють у цю кімнату, наголошуючи, що це гостьова спальня. За всі роки батько так і не виділив мені кімнату, демонструючи, що тут я лише гість. Леся прикушує губу: