Розділ 5

Я важко зітхаю. Насправді змирилася з думкою, що мені судилося жити самій. Принаймні, хоч дитина буде. Розчарована в чоловіках, не готова до жодних стосунків. Усвідомлюю, що Сташенко розщедрився на компліменти й назвав мене вродливою та розумною. Сором'язливо ховаю погляд:
— Я нікого не шукаю. Зараз для мене дитина в пріоритеті. Краще розкажи про себе. Чому не сказав Лізі про фіктивність нашого шлюбу?
— Вона може вибовкати таємницю. Я не можу так ризикувати.
Я суплю брови. Дивні у них стосунки. Дем’ян зустрічається з дівчиною, якій зовсім не довіряє. Нервово прикушую губу:
— Після розлучення зустрічатимешся з нею?
— Не знаю, мабуть, — Сташенко байдуже стискає плечима.
— Це жорстоко стосовно неї. Вона страждає. Вважає, що коханий їй зрадив і по-справжньому одружується з іншою.
Уявляю стан Лізи й почуваюся винною. Якщо у Дем’яна серйозні наміри стосовно неї, то краще, щоб він сказав правду. Сташенко кермує з незворушним виразом обличчя:
— Я й все пояснив. Не хвилюйся за Лізу, у неї сталевий характер. Вона не вмиватиметься слізьми.
Ми під'їжджаємо до мого будинку. Дем’ян зупиняє авто, проте двигун не вимикає. Я відстібаю пасок безпеки та хапаюся за ручку:
— Дякую, що підвіз! Від завтра у мене лікарняний. Я прийду тільки на зустріч з Равлюченком.
— Добре. Працюватимеш неофіційно і тільки над цим проєктом. Я подумаю як все провернути правильно.
Я киваю та виходжу з автомобіля.
— Добраніч!
— І тобі, — Дем'ян навіть не дивиться на мене. Я зачиняю дверцята й авто їде вперед.
Прямую до ліфта та підіймаюся на свій поверх. Мені пощастило, що дівчина на моє місце у квартирі на підселення ще не знайшлася. Я продовжила оренду квартири ще на два тижні. Вранці вкладаю своє волосся так, щоб воно звивистими пасмами спадало на плечі. Підводжу очі та наношу макіяж. Хвилююся перед зустріччю зі Степаном. Сподіваюся він не згадуватиме той інцидент. Снідаю, швидко приїжджаю на роботу та прямую у зал засідань. Ще нікого немає, тому я сідаю за стіл й малюю повітряні кульки у блокноті.
Нарешті двері відчиняються і заходить Степан. Сам. Очікую побачити Сташенків, але їх немає. Равлюченко впевненим кроком підходить до мене та сідає на сусідній стілець:
— Лесю, маєш чудовий вигляд. Вагітність тобі личить.
— Дякую, — закриваю блокнот та сором’язливо ховаю погляд. Степан зручно розміщується на стільці:
— Зізнаюся, я здивований. То це Дем’ян той чоловік, з яким ти зустрічалася, коли ми працювали над проєктом?

Насправді то був Мирон. Тоді я вже знала про вагітність, але хотіла особисто повідомити коханому. Повернулася з відрядження і повідомила. Тоді мій світ поділився на “до” і “після”. Я прозріла і зрозуміла з яким негідником зустрічалася. Звісно, не можу зізнатися Степану у цьому і впевнено киваю:
— Так. Ми не афішуємо свої стосунки.
— Через два тижні весілля, як тут не афішувати? — Равлюченко має рацію, проте колегам я не казала про своє раптове весілля. Та що там колегам, навіть батьки не знають. Степан продовжує, — чому так затягнули з весіллям? Не ображайся, але у тебе помітний животик. Невже не могли відіграти весілля раніше?
Степан нагадує детектива. Мене злить його цікавість. Я нервово перебираю олівець пальцями:
— Ми хотіли, але були заклопотані роботою. Підготовка до весілля займає багато часу. Воно ж не за два тижні робиться.
Хоча, у нашому випадку за два. У мене навіть сукні немає. Мабуть, поїду на вихідних до весільного салону та куплю сукню. Несподівано Степан бере мене за руку та змушує облишити олівець. Легенько торкається до безіменного пальця, повільно проводить напівколо по ньому:
— Дем’ян що навіть каблучку на заручини тобі не подарував?
— Подарував, — сердитий голос Сташенка проноситься над головою.
Я дивлюся на двері й бачу його. Насупивши брови, стоїть на порозі. Я навіть не чула, коли він зайшов. Різко висмикую руку з долоні Степана та нервово поправляю пасмо волосся. Сподіваюся він не вигадуватиме зайвого. Хоча, з боку виглядає так, наче я і справді влаштовую особисте життя. Дем’ян заходить до зали та злісно блискає на мене очима:
— Ти загубила каблучку?
Поводиться так, наче я й справді її загубила. Не розумію навіщо він грає роль ревнивого нареченого. Але, мабуть, так треба для відведення підозр. Я хитаю головою:
— Ні, я її зняла. Пальці набрякли.
— Якщо ми з’ясували всі особисті питання, то може перейдемо до робочих? — Сташенко випромінює злість.
Я киваю та розповідаю план, який встигла накидати. Складала його так, щоб якомога менше часу проводити у Львові. За розмовою час швидко приходить. Помічаю, що час для обіду й активне штовхання дитини нагадує про це. Мені потрібно поїсти. Вже. Голод скручує живіт і я витягую крекер з сумочки. Кусаю печиво й винувато опускаю голову:
— Сподіваюся, ви не проти. Дитя хоче їсти.
— Звісно, кохана. Ще трохи й ми завершуємо, — у голосі Дем’яна відчуваються нотки ніжності. Мене і раніше називали “коханою”, але з вуст Сташенка це звучить якось по-особливому. Степан випрямляє спину:
— Я теж зголоднів. Чому б нам не продовжити за обідом? У мене о шістнадцятій годині потяг. Якраз встигнемо все обговорити.
— Чудова ідея! — я щиро радію. Краще піти одразу поїсти, а не перебиватися крекерами. Дем’ян супить брови:
— Я з вами.
Мене дивує його надмірна зацікавленість проєктом. Я підводжуся та прямую до виходу. На своїй спині відчуваю його гарячий погляд і не розумію, що я знову зробила не так.

Дем’ян
Приходимо у кафе та швидко робимо замовлення. Леся йде до вбиральні і я залишаюся наодинці зі Степаном. Його зацікавленість Лесею не побачить тільки сліпий і це мені не подобається. Поки вона моя фіктивна наречена, то має зберігати вірність. Коли розлучимося, тоді нехай і фліртує з ким завгодно. Думка про таке неприємно шкрябає груди. Степан робить ковток кави:
— Вам пощастило з нареченою. Дуже талановита.
— Так, я знаю, — ця похвала мене злить. Мимоволі стикаю руки в кулаки.
— Впевнений з неї вийде чудова дружина і матір.
— Скажу відверто, — роблю паузу та злегка нахиляюся вперед — я не у захваті від її згоди на участь у цьому проєкті.
— Розумію, я б теж на вашому місці не хотів, щоб моя дружина їздила у відрядження.
Леся повертається до залу та сідає навпроти мене біля Степана. Схоже, вона забула, що грає роль моєї нареченої. Вона мило всміхається йому. Що ж, здається Леся знайшла батька для своєї дитини. Весь обід спостерігаю за їхнім воркуванням. Наче нічого такого, розмови про проєкт, а груди обпікає кропивою. Степан дивиться на годинник та важко зітхає:
— Ох, на жаль, мушу їхати в готель. Потрібно зібрати речі і їхати на вокзал.
Я радію закінченню цій зустрічі. Степан почав мене дратувати. Ми виходимо на вулицю. Він мило прощається з Лесею та тисне мені руку. Сідає у таксі і я залишаюся з дівчиною наодинці. Не стримуюся та цікавлюся тим, що в принципі не повинно мене хвилювати:
— Він тобі подобається?