Історичні засади гумору. Давня Греція та Рим.

Починаючи з цієї глави, реалізовую інший підхід до викладення матеріалу. Авторський матеріал закінчено, час перейти до реферативного способу. Тобто далі піде інформація, яка взята з відкритих джерел, реферативно оброблена відповідно до обраної теми та до завдання розгляду.

Давньогрецький поет-комедіограф Арістофан

Основним питанням для цієї глави буде історичний розвиток гумору як жанру – умови його виникнення, характерні ознаки для різних епох тощо. Звісно, що «пірнути» в історію можна дуже глибоко. Але я почну розгляд історії гумору з давньогрецької комедії. Це, на мою думку, та «віха», яка позначає собою вже достатньо розвинену форму цього жанру.

Давньогрецька комедія

Давньогрецького поета Арістофана називають «батьком комедії». Не маю наміру детально описувати його біографію та влаштування стародавнього театру, але хочу зазначити деякі особливості гумору того часу.

Давня комедія остаточно сформувалася як жанр в Аттиці, зокрема у стародавніх Афінах, у 480-х роках до нашої ери. Комедія – весела, смішна театральна вистава. Її походження пов'язують зі святами на честь Діоніса. Діоніс – це бог, який зникає та повертається. Коли він зникав, елліни сумували, що відповідало жанру трагедії. А потім бог повертався навесні, і тоді елліни раділи, співали, жартували, причащалися вином – дарунком Діоніса, котрий був ще й богом виноробства. Цей настрій відповідав комедії.

Давні греки у комедіях дозволяли собі різні жарти, зокрема й не зовсім пристойні. Саме тут витоки майбутнього ставлення до трагедії як до «високого» жанру, а до комедії як жанру «низького».

Під час святкових ритуалів виконувалися фалічні та гномічні пісні. Фали символізували дітородні органи, які зображали животворні сили природи, що пробуджувалися навесні. Їх тримали в руках учасники ритуальних процесій під час весняних сільських свят родючості.

Гномічні пісні або «викривальні куплети» виконували зазвичай бідні мешканці сіл уночі, зміненим голосом (аби уникнути помсти) на відстані чутності біля помешкань тих, хто їх чимось образив. Такі пісні можна вважати за джерела комедії. Згодом урядовці Еллади почали заохочувати таких виконавців до створення комедій, адже драма в Елладі вважалася важливим засобом виховання демосу.

Мистецтвознавці розрізняють три етапи давньогрецької комедії:

- давній (486 – 404 до н.е.) – від Великих Діонісій до поразки Афін у Пелопоннеській війні,

- середній (404 – 336 до н.е.), тобто до смерті Олександра Македонського та наступного занепаду його імперії;

- новий, розквіт якого припадає на останню чверть IV – перші десятиліття III століття до н.е.

Давньогрецькій комедії давнього етапу притаманна соціальна заангажованість, політична сатира, гротескно-фантастичний сюжет (комедії Арістофана, Кратіна), середнього – міфологічна травестія, стереотипні маски вояка, гетери, кухаря та інші. Нова давньогрецька комедія зосереджувалася на сімейно-побутових мотивах, зокрема, на темі збезчещеної дівчини та покинутих дітей (Менандр, Філемон).

Бути осміяним у давньогрецькій комедії означало бути помітним і значущим у суспільстві. Це було своєрідною честю. Народ любив, коли в театрі лаяли правителів. І правителі, заможні громадяни поліса оплачували театральні постановки, в яких їх очікувано лаяли актори та автори п'єс. Так було ще у 5 столітті до нашої ери.

Давньоримська комедія

З середини ІІІ ст. до н.е. і до першої половини ІІ ст. до н. е. римська література вступила у нову стадію свого розвитку – зрілу пору докласичного періоду. Саме на цей період припадає зародження в римській літературі жанру комедії.

У римській літературі існувало два типи комедії: комедія-палліата та комедія-тогата. В основі комедії-палліати лежало перероблення грецької побутової комедії (свою назву цей тип комедії одержав від назви грецького широкого плаща паллії). У комедії-тогаті або так званій комедії тоги дія розвивалася на тлі сімейного й господарського побуту Риму.

Комедія-тогата була певним літературним експериментом, що постав на ґрунті творчості попередників. Давньогрецька новоаттична комедія, на яку орієнтувалися римські комедіографи, відчутно змінилася: у творчості Плавта вона перетворилася у фарс, а в драматургії Теренція – в любовну драму.

Плавт (254 – 184 рр. до н.е.) – один із найбільших римських комедіографів. Творча спадщина Плавта була досить значною, антична традиція приписувала йому авторство 130 комедій. У п'єсах Плавта зберігся Арістофанівський дух веселощів. Новоаттична комедія з її ідеалом «відтворення життя» у комедіях Плавта перетворилася у веселу буфонаду, повну грубих жартів і пісень, дія яких розгортається у напівфантастичному світі гротеску й гіперболи.

Найяскравіші образи в п'єсах Плавта – це розумні, спритні, надзвичайно енергійні раби. Вони допомагають своїм молодим господарям влаштувати особисте життя. Такий раб Стробіл у комедії «Скарб» і раб Палестріон у «Хвальковитому воїні».

У комедії «Скарб» («Комедія про горщик») Плавт відображає ріст соціального антагонізму, влади багатства. Плавт свідомо гіперболізує скнарість головного героя комедії Евкліона, який знайшов в домі горщик із золотом, захований свого часу його дідом, з чесного бідняка перетворився у патологічну скнару. Автор промовистими штрихами змальовує втрату Евкліоном душевної рівноваги та врешті-решт здорового глузду.

У комедії Плавт використовує характерний для своєї творчості прийом «qui pro quo» («хто про що») у діалозі Евкліона й Ліконіда. У хвилину розпачу старого з приводу викраденого скарбу приходить Ліконід із зізнанням у любовному зв'язку з його донькою Федрою. Евкліон приймає ці зізнання за каяття у крадіжці скарбу. Виникає надзвичайно кумедна ситуація.