Закони сприйняття гумору. «Гумористичний канал».

О.Генрі (Вільям Сідні Портер)

Для пояснення сенсу цього розділу, пропоную згадати базові поняття на тему гумору. Але тут мова піде не про властивості, види та класифікацію гумору, а саме про закони, які взагалі існують у будь-якій теорії, які можна сформулювати за допомогою певних чинників та взаємозв’язку між ними.

Людству відомі різні закони – фізичні, хімічні тощо. Вони допомагають обчислити рух предметів, наприклад через силу, масу та прискорення (швидкість, відстань). Ті закони, які я хочу тут описати, більш схожі на закони гідродинаміки. Бо мені простіше уявити, що гумор «тече» по певному «каналу». З цих позицій і спробую пояснити ідею «гумористичного каналу». Що, він має якісь характеристики? Мій так.

Яке головне завдання гумору? Розвеселити певну аудиторію, підняти їй настрій. Хто це завдання виконує? Комедіограф, комік, оповідач, режисер, артист тощо. Тобто джерело. Як він це робить? Якими засобами? Через розповідь, фільм, пантоміму, сценку тощо. Хто сприймає гумор? Читач, слухач або глядач – отримувач. Що саме передається? Веселий настрій. Що визначає ефективність цього процесу передачі? Назву цей чинник «кількістю гумору», що «зайде».

Тобто оповідач гумор «видає» у певній кількості, а слухач приймає, йому «заходить». Наскільки цей процес є ефективним? Як це уявити образно? Скільки гумору слухачеві «зайшло», а скільки «улетіло в молоко»? Від чого ця кількість залежить? Якщо для розуміння суті використати термін «гумористичний канал», то можна буде говорити про його пропускну здатність і фактори, що її визначають. Спробую це зобразити математично.

Отже, крім властивостей та класифікації гумору хочу описати також і деякі закони його сприйняття. Бачу два такі закони.

1. Закон відповідності подачі гумору та його сприйняття.

Про що тут йдеться? Думаю, що буде потрібно для наочності пояснення намалювати певний графік у вигляді «гумористичної» кривої. Тобто, вдамося до математичного підходу. Намалюємо такий графік, де по вертикалі зобразимо гумористичну емоцію (напруженість, настрій). А по горизонталі – час викладу (подання) гумористичного оповідання. Таких графіків буде два – один визначає подачу гумору, а другий – його сприйняття. Перший стосується оповідача, другий – слухача.

Умовно розділимо весь графік на три частини. На своєму початку графік очевидно має фазу підйому – це та частина розповіді, коли оповідач збільшує розпал пристрастей, розігріває, виводить сюжет, пояснює ситуацію, будує колізію. Цей підйом відносно плавний, повільний, це «підводка».

Потім йде кульмінація – верхня точка графіка, в якій досягається емоційний пік. Тут найсмішніший момент, тут пояснюється парадоксальність ситуації. Усі активно сміються. Потім слідує розв'язка – етап, на якому стає зрозумілим, хто «дурень» і чому. Ця фаза крута за нахилом, графік йде різко вниз. Усі видихають.

Таким чином потрібно уявно чи фізично намалювати два графіки, дві математичні криві. Одну для оповідача, другу для слухача (глядача). Суттю описуваного закону є те, що максимальний гумористичний ефект (рівень передачі веселого настрою) досягається за умови збігу цих графіків – за часом, крутості підйому і спаду (швидкості подачі), а також по амплітуді у вищій точці.

Якщо включити фантазію, то найбільш наочним буде таке образне уявлення цих графіків. Припустимо, що вони зображують поперечні зрізи певного умовного «тунелю» (каналу), де проходить гумористичний «потік». Якщо ці «зрізи» знаходяться максимально близько і мають схожу форму і розмір, то «потік» через такий «тунель» пройде найкращим чином. Погіршення проходження «потоку» настане, якщо «зрізи» розсунути чи змістити в часі або в просторі, або якщо форма та розмір «зрізів» помітно відрізнятимуться.

Повторю суть закону іншими словами. Оповідач подає інформацію з деяким підйомом емоційності, з деякою швидкістю, до якоїсь найвищої величини напруженості, досягає точки парадокса, потім знижує напруження. Слухач приймає цей інформаційний потік із тією ж логікою. Якщо ці два процеси збігаються – за своєю умовною графічною формою та за часом, то досягається найкращий ефект – кількість веселощів передається від оповідача до слухача максимально.

Цей закон, легко зрозуміти, працює також і для інформаційних потоків будь-якого виду (наприклад, наукових). Але нам зараз важливіше побачити кількість сміху в нашому «тунелі». Тут доречно зауважити, що два графіки – це найпростіший варіант для розгляду. Один оповідач та один слухач – як просто і зрозуміло! Але цей варіант – тільки для наочності пояснення.

Адже слухачів у звичайній залі буває багато – сотні та тисячі. У кожного свій «графік». Уявімо тисячу «графіків» в одному залі. О, боже! Як розібратися? Що робити? Знову ж таки згадати математику – інтегрувати. Усіх слухачів треба усереднити за їхнім сприйняттям та орієнтуватися на інтегральні властивості. При цьому, у деяких випадках доцільно з узагальненої маси все ж таки виокремлювати «радикалів» – найшвидших та найповільніших – для кращого контролю за межами «потоку».

Чому ж такий «тунель» може давати збої чи працювати менш ефективно? Спробую звичайними побутовими термінами позначити зниження ефективності каналу. Для цього умовно рознесемо оповідача та слухача у часі та у просторі. Припустимо, що оповідач талановито «видав» чудовий анекдот, але слухач почув лише його кінець, «проспав», тобто не зрозумів. Через запізнення у часі між подачею та сприйняттям ефект змажеться, гумор не пройде.

Далі «пограємо» з простором, для цього пересадимо слухача у найдальший кінець зали. Побачимо, що перший ряд залу від жарту засміється, а до «гальорки» дійде трохи згодом. Такий ефект буває у великих залах, коли сміх «перекочується» з його початку в кінець. Задні ряди часто бувають дещо «сумнішими».