Глава 1. Частина 3. Фантомас і декілька екземплярів

Але я все ж хотіла повернутися до Фантомаса. Стиль його правління відрізнявся тоталітаризмом. Іноді я бачила, як деякі співробітники його боялися. А інші взагалі страждали на Стокгольмський синдром. Мене шокувало спостереження за заплаканою та оштрафованою за десятихвилинне запізнення Гертрудою, яка після цього ставала більш послужливою, покірною і голосніше за всіх кричала про героїчні подвиги Фантомаса вже наступного дня. Іноді я думала, що він силою думки тримає залізний порядок у цьому закладі.

Через пару тижнів мого стажування Гертруда мені пояснила, що до обов'язків входить ще дещо. А саме асистування Фантомасу на деяких процедурах. В одну з моїх змін я пішла на асистування.

Фантомас любив помпезність, тому завжди звеличував своє его і себе в очах пацієнтів, не цураючись користуватися медсестрами не за призначенням. А ще він страждав на перфекціонізм у найжахливіших його проявах.

Раз на місяць Фантомас проводив апаратні процедури. Того дня мені, не перфекціоністу, довелося випрасувати до ідеального стану свій єдиний медичний костюм і натерти добіла бацилолом свої єдині медичні капці, що мають суперздібності.

«Які такі суперздібності можуть бути у медичних капців?» і «Навіщо капці терти бацилолом?» (Бацилол — це швидкодіючий засіб для дезінфекції. — Прим. автора), — запитаєте ви.

На медформу, яка включала медичний костюм і медичні капці, попри клініку лакшері-сегмента, виділяли дуже мізерну суму грошей. Тому капці купували, так би мовити, «на решту». А дешеві капці не відрізнялися якістю складових матеріалів, тому через пару днів експлуатації починали випускати пекельний сморід. У цьому й полягала їхня суперздібність. Адже якби мене серйозно дістали, я просто могла б зняти один капець і повалити всіх недоброзичливців у кататонічний ступор. А якби й це не допомогло, то завжди була можливість задіяти важку артилерію і додатково зняти ще й другий капець. Але, зізнаюся чесно, суперздібність цього чудового взуття ніколи не використовувала.

Що стосується бацилолу, то він просто добре відбілював колись білі, а тепер брудно-білі капці.

Увійшовши в кабінет, я насамперед розклала рівним візерунком ватні спонжики на стерильний, але чимось заплюваний на попередній процедурі, металевий лоток. Потім, поливши зверху, приправила їх щедрою порцією хлоргексидину. І нарешті перевірила підключення апарата, який вважався надзвичайно цінним.

До кабінету зайшов перший пацієнт.

Я послужливо, за інструкцією, запропонувала йому накинути махровий халат і перевзутися в одноразові капці. Він окинув мене злегка презирливим поглядом, збираючись заперечити. Але зустрівшись поглядом із Фантомасом, вирішив мовчки перевтілитися, не порушуючи фен-шуй лікаря.

Переодягнувшись, пацієнт різко брякнувся на кушетку, яка мала чудову властивість перевертати догори дриґом тих, хто лягав неакуратно. Але конкретно цьому пощастило, і кушетка, трохи похитуючись знизу вгору і навпаки, все ж залишилася в горизонтальному положенні.

Апарат, на якому лікар проводив процедуру, мав у своїй комплектації насадку, яка висіла на кількох товстих шлангах з високої апаратної стійки.

— Брлжи, — тицьнув мені в руку шланги Фантомас.

Не те щоб я навчилася розшифровувати його вислови за кілька тижнів свого стажування, ні. Але впізнавати тональність мені вдавалося майже безпомилково. Я зрозуміла, що треба тримати шланги.

Вчепившись у них з усієї сили, я прийняла позу безмовної статуї, ставши за спиною Фантомаса, який сидів на лікарському стільці.

— Брли брли брли брли, — вилаявся Фантомас.

Моє неіснуюче в природі десяте чуття підказало, що щось пішло не так. І воно мене не підвело. Як виявилося, моє пересічне медсестринське завдання полягало в підтримці шлангів таким чином, щоб вони ні в якому разі не торкалися плеча Фантомаса.

І чи варто говорити, що довелося пережити моїй затерплій спині, простоявши так цілий день в образі воскової фігури, що тримає шланги. Але, все ж таки, наважуся віддати належне першому пацієнту, який теж чимало натерпівся.

Процедура сама по собі викликала пекельний біль, тому її робили під аплікаційною анестезією, наносячи спеціальний знеболювальний крем. Зважаючи на те, що крем повністю не знеболював, пацієнт терпів з останніх сил. А Фантомас, вміючи монотонно і тихо «брли»-кати, вирішив його заколисати. Але це вдалося зробити тільки з утримувачем шлангів, тобто зі мною. І в той момент, коли я вже майже поринула в сон, стоячи на своїх двох, у кабінеті пролунав розлючений вереск:

— Якого біса? Ви можете заткнутися? Мені не цікаво, які семінари ви прослухали! Я прийшов на процедуру, заплатив скажені гроші і не хочу слухати ваше мукання!, — волав пацієнт, тицяючи пальцем у Фантомаса.

Він, звісно, замовк, зобразивши гідний вигляд, але тільки до наступного пацієнта. Я лише здивовано ликувала.