Розділ 2

Після сесії я, як завжди, залишаюся в кабінеті. Мовчки. На столі не просто лежить світло – промінь, який ніби вивертаєш зсередини, хвилястий і холодний, з прозорою щемливою вагою. Він не світить прямою дорожньою зорею, а блимає, ніби скупий знак з невідомої констельованої мови. Воно безшелесно спостерігає за мною, формує моє дихання своїм спокоєм і часом злегка торкає шкіру, залишаючи після себе легку пульсацію в пальцях.

Я дивлюся на зерна мирри в оніксовій чаші, які досі тліють, хоча я їх не торкалася. Вони переливаються  кремово-темними й бордовими іржавими іскрами, немов сузір’я, зібране в глибині нічного всесвіту. Вони не пахнуть – вони намагаються говорити, але я ще не знаю цієї мови.

Повітря навколо густішає, стає важким, як перед грозою, і в ньому чуєш дивні шепоти, яких немає в нашому світі. Мені потрібно вийти. Я різко повертаю ключ у дверях кабінету, замикаючи цей простір, що раптом став чужим. Шкіряна оббивка на дубових дверях скрипить під моїм дотиком, наче відбиває мою тривогу. Мені здається, що закриваючи двері, я замикаю там Клару і Фабріціо, і  той неможливий напис у моєму зошиті – ті стіни, які раптом стали наче чужі голоси, що ховаються за кожним кутом.

Неаполь зустрічає мене своїм звичним, нещадним галасом. Вузькі вулички вибухають звуками : пронизливим гуркотом старих мопедів, криками торговців рибою, сміхом дітей, що біжать за м’ячем по базальтовій бруківці. Цей шум завжди заспокоював мене, але сьогодні він здається декорацією, за якою ховається щось таємне або зламане.

Між ліхтарями і тінями я бачу, як лунає моє ім’я в різних голосах, але не чути відповіді. Гамір міста звучить уривками фраз, які я не можу розшифрувати.

Наче саме місто говорить зі мною, але мовою, яку я ще не вивчила. Кожен крик торговця, кожен сміх дитини – це частина діалогу, який я чую але не розумію.

Люди навколо живуть своїми зрозумілими життями, вони не знають про тріщини, що почали з’являтися в моїй реальності. В моїй голові, наче заїжджена  платівка, пульсує одне й те саме :

«Фабріціо пам’ятає більше ніж ти думаєш».

Хто він? Чи це мій власний розум грає зі мною в хованки, чи я справді стала частиною чиєїсь чужої пам’яті? Я відчуваю азарт дослідника, змішаний із липким, тваринним страхом. Це схоже на те, як стояти на краю прірви : страшно впасти, але неможливо відвести погляд від глибини. У мить, коли зосереджуюсь на цих думках, серце вчеплюється в грудну клітку, наче якесь дивне примарне плече, яке тримає мене на місці.

На Віа Сант Агостіно я мимоволі сповільнюю хід. На одному з балконів висить гранатовий плед – він нагадує мені про щось болісно невимовне, можливо про нерозказану історію між кимось із минулого та теперішнім. Плин часу намагається розсунути тінь цієї нерозказаної  історії, але тіні пульсують у мене в голові, як залишки старого дзеркального відображення.

Поряд – кошик з апельсинами, які вже котрий день ніхто не забирає. Вони злегка поширюють запах сирих шкірок, нагадуючи про те, що життя в цьому кварталі йде за своїм ритмом, попри все, що коїться всередині мене. Кожен апельсин злегка мандаринового світла – наче маленьке сонце, що спочиває на землі.

Навпроти – вікно з тонкою фіранкою, за якою я відчуваю погляд. Я ніколи не бачила обличчя тієї людини, лише ці очі, що не зникають, навіть коли я повертаю за ріг. Вони мають щось із келиха, з якого все одно наливається світло, і від цього очі здаються водночас стомленими й уважними. І в цій миті мені здається, що це не чужий погляд а відбиток Клари – її очі дивляться крізь мене, хоча вона давно пішла з кабінету. Її присутність не потребує тіла – вона живе у моїй пам’яті, як відбиток, який не можна стерти.

Я пришвидшила кроки, відчуваючи, як місто стискає мене своїми вузькими вулицями. Нарешті знайомий фасад мого дому виринув із тіні, і я відчула полегшення, ніби повернулася у власний простір. Ключ тихо клацнув у замку, і я переступила поріг. Передпокій зустрічає мене ароматом мандаринів, хоча я вже кілька місяців не приносила їх додому. Запах стискає моє горло так, ніби пам’ять має власні руки.

 Я відчуваю. Як пальці самі тремтять, хоча я нічого не тримаю. Це не просто аромат – це дотик минулого, яке знає моє тіло краще ніж я. Кухня тиха, лише кавоварка ще зберігає в собі тепло. На плиті — порожня каструлька. Здається, хтось щойно готував: легка пара все ще тримається у повітрі. Моє дихання уривчасте, серце б’ється високо в горлі — наче раптовий стукіт у двері, коли ти чекаєш присутність, а вона вже стоїть поруч. Я відчуваю запах мелених зерен і холодного металу на раковині, ніби комбінація звуків і ароматів розкладає мою стабільність на дрібні діамантики страху.

Я завмираю, але не наближаюся. Я не наважуюся перевірити. Бо якщо зазирну всередину — доведеться визнати: я в цьому домі не одна. А прийняти це я ще не готова.

У спальні панує затінок. Я дивлюся на свою руку. Перстня давно немає — я власноруч кинула його в море три роки тому, намагаючись позбутися ваги минулого кохання, яке душило мене. Але тонка подряпина на шкірі лишилася, ніби пам’ять про ту нестримну жінку, якою я колись була. Тепер я лише тінь тієї жінки.

На столі лежить велика мушля. Вона дихає разом зі мною. У її холодній порожнині причаїлася пам’ять, яка точно не належить мені. У ванній дзеркало знову показує моє відображення трохи зміщеним. Між моїм образом і мною — хтось третій. Кран капає у ритмі, якого немає в жодній музиці світу.

У кімнаті для читання програвач клацає сам по собі. Простір наповнює мелодія без слів. Я відкриваю зошит. На білій сторінці мій почерк вивів рядок, якого я не пам’ятаю: