Розділ 1

Жити, коли не хочеться. Прийняття 
Або “Я не лінивий/а — я просто пережовую  
буття” 
Іноді бувають дні (а іноді — тижні), коли ти  
прокидаєшся і одразу хочеш… не прокидатися. Не в  
тому трагічному сенсі, а в тому, коли ковдра здається  
єдиним сенсом життя, а думка “потрібно щось  
робити” викликає легку нудоту. 
Твоє тіло — як старий холодильник: гуде, бурчить, але  
не працює як слід. А мозок — мов Windows 98: наче  
щось запускає, але все повільно й із зависаннями. І  
саме тоді хочеться, щоб хтось сказав: “Ти не  
зламаний/а. Ти — в процесі оновлення.” 
Прийняти, що ти не робот — уже геройство. 
У цьому світі всі кудись летять, мов кури без голови. І  
коли ти зупиняєшся — виникає відчуття провини: “А  
раптом я відстаю?”, “Я марную життя”, “Я  
повинен/повинна щось робити!” 
Стоп. 

Поки ти живеш — навіть просто дихаєш, слухаєш дощ  
або нюхаєш кота (якщо в тебе є кіт) — ти вже щось  
робиш. Ти — існуєш. А існування в час хвороби — це  
вже щоденний подвиг. 
Як почати приймати себе, коли всередині — хаос: 
 Не порівнюй себе з тими, хто зараз “на коні”. Ти  
не знаєш, скільки енергетиків той кінь випив. 
 Називай речі своїми іменами: “Я  
втомлений/втомлена” — це не означає “я  
нікчемний/а”. 
 Зроби хоч одну приємну річ на день. З’їв  
мандаринку — вже добре. Подивився на небо — 
ще краще. 
 Запиши, що відчуваєш. Не для драми, а щоб не  
носити це в собі, як банку з солоними огірками,  
що от-от вибухне. 
І пам’ятай: 
Це нормально — не хотіти. 
Це нормально — втомитися. 
Це нормально — бути живим і водночас розібраним  
на частини. 
Твоя історія ще не завершилась. Просто зараз — пауза.  
Але вона не вічна.