Як вижити без інструкції до власного тіла
Щоб написати цю книгу, треба було вижити. А щоб
вижити — треба було багато чого не їсти, не
нервувати, не падати духом і взагалі триматися,
попри усе, що постійно намагалося мене розібрати на
запчастини.
Здоров’я з дитинства в мене було, скажімо так,
декоративне — наче і є, але функції виконує вибірково.
Лікарню я знала вже, як свої п’ять пальців, там
замість мультиків перед сном дивилася на
капельницю.
Коли була зовсім малою, лежачи в дитячому
відділенні, я вже тоді не сиділа на місці: ходила по
палатах і розповідала хворим якісь вигадані історії.
Не пам’ятаю, про що саме, але пам’ятаю — вони
сміялися, слухали мене, як дорослого, і пригощали
цукерками, печивом та іншими лікарняними скарбами.
Мама сварилася: «Чому ти знову втекла? Навіщо
тобі стільки солодощів?», а мені просто було цікаво.
Така вже вдача у дітей — вони не дуже розуміють,
що хворіють. Їм усе цікаве, навіть у лікарні.
Часто бували в дитинстві моменти, коли влітку я
лежала під улюбленою вишнею, ледь дихаючи —
знесилена, бліда, але жива. Мама тоді поїла якимись
відварами з усього, що можна було знайти навколо.
Жили ми бідно, тож на ліки не завжди вистачало. А
взимку — стандартна програма: висока
температура, ковдра по самі вуха, і мама, яка йшла по
снігових заметах до тернових заростів — ламати
гілочки для чаю. Температура збивалась на ура, а ще
той терен — справжня вітамінна бомба. Може,
тому я й досі так люблю природу: вона тоді мене
рятувала.
Згодом, подорослішавши, я не стала сильною і
безстрашною, як у фільмах, а просто звикла — до
уколів, операцій і того, що кожна тарілка їжі — це
лотерея.
Був навіть період, коли я харчувалася виключно медом і водою. Хто знає, може, саме завдяки бджолам я і
досі тут. Якби вони знали, що їхній мед підтримував
письменницю, — мабуть, вимагали б автограф. Або
щонайменше пару теплих віршів.
У школі теж без «пригод» не минулося. То зір різко
погіршувався — закапували мені очі якимось чарівним еліксиром, після якого я два тижні ходила сліпа, як
кріт: вчителі отримували записку, а я сиділа на
уроках і слухала, бо ж бачити — то було вже
розкішшю. На фізкультурі — традиційне місце на
лавці: серце, шлунок і ще щось (не пам’ятаю вже, та
й навіщо?). Головне, що вижила. І виросла.
А потім був університет. Нове місто, нові люди, нові
вимоги — і старе, норовливе тіло. В кінці першого
курсу воно вирішило: досить. Лікарня. Я не брала
академвідпустки, намагалася наздогнати пропущене,
здавати все разом з усіма. Але здавалося, що після
тієї капельничної відпустки в голові не залишилося
нічого — у вухах дзвеніли дзвони, думки як дим.
Знайомі сміялися: «Та тобі ж там усе промили,
навіть мізки!» Можливо, й так. Та я вийшла з цього
диму — трохи туманна, але жива.
Потім було життя. Яке не дуже поспішало обіймати
мене. Постійної роботи не було — кому потрібна
людина, що після двох годин праці хоче прилягти?
Підробітки. Тимчасові заняття. А потім — заміжжя.
Чоловік знав про мої проблеми. Та навряд чи знав, що з часом основний тягар лікування, побуту й терпіння ляже саме на нього. Після чергової операції я навіть
взутись не могла — він шукав мені взуття, а я стояла
посеред магазину, згорблена в 27, мов бабуся. Продавці
дивились з підозрою: що там за парочка — ніби не за
розміром життя дісталось. Прання, миття підлоги,
вечеря — усе було на ньому. Я — декоративна квітка.
Злегка зів’яла.
І так, були ще операції. Було лікування, біль, втома.
Були моменти, коли не хотілося жити. Коли навіть
дихати було тяжко — не фізично, якось внутрішньо,
душевно. Але я не здалась.
Та попри все, замість того, щоб змиритися з роллю
кволої квіточки, я влаштувала тілу справжнє реаліті-
шоу: експерименти з харчуванням, вправами,
режимами, перервами на відчай, знову
експерименти... І так, методом проб, помилок, сліз і
гумору, я зібрала свою власну аптечку виживання —
терапію без рецепта.
Ця книга — не медичний довідник і не лекція з біохімії.
Це моя особиста мапа з виживання у світі, де іноді
навіть картопля може зрадити. Але якщо вона
допоможе бодай одній людині не здатися — значить,
усе було недарма.
Поїхали?