Вступ

Як вижити без інструкції до власного тіла 
Щоб написати цю книгу, треба було вижити. А щоб  
вижити — треба було багато чого не їсти, не  
нервувати, не падати духом і взагалі триматися,  
попри усе, що постійно намагалося мене розібрати на  
запчастини. 
Здоров’я з дитинства в мене було, скажімо так,  
декоративне — наче і є, але функції виконує вибірково.  
Лікарню я знала вже, як свої п’ять пальців, там  
замість мультиків перед сном дивилася на 
капельницю. 
Коли була зовсім малою, лежачи в дитячому  
відділенні, я вже тоді не сиділа на місці: ходила по  
палатах і розповідала хворим якісь вигадані історії.  
Не пам’ятаю, про що саме, але пам’ятаю — вони  
сміялися, слухали мене, як дорослого, і пригощали  
цукерками, печивом та іншими лікарняними скарбами.  
Мама сварилася: «Чому ти знову втекла? Навіщо  
тобі стільки солодощів?», а мені просто було цікаво. 

Така вже вдача у дітей — вони не дуже розуміють,  
що хворіють. Їм усе цікаве, навіть у лікарні. 
Часто бували в дитинстві моменти, коли влітку я  
лежала під улюбленою вишнею, ледь дихаючи — 
знесилена, бліда, але жива. Мама тоді поїла якимись  
відварами з усього, що можна було знайти навколо.  
Жили ми бідно, тож на ліки не завжди вистачало. А  
взимку — стандартна програма: висока  
температура, ковдра по самі вуха, і мама, яка йшла по  
снігових заметах до тернових заростів — ламати  
гілочки для чаю. Температура збивалась на ура, а ще  
той терен — справжня вітамінна бомба. Може,  
тому я й досі так люблю природу: вона тоді мене  
рятувала. 
Згодом, подорослішавши, я не стала сильною і  
безстрашною, як у фільмах, а просто звикла — до  
уколів, операцій і того, що кожна тарілка їжі — це  
лотерея. 
Був навіть період, коли я харчувалася виключно медом і водою. Хто знає, може, саме завдяки бджолам я і  
досі тут. Якби вони знали, що їхній мед підтримував  
письменницю, — мабуть, вимагали б автограф. Або  
щонайменше пару теплих віршів. 
У школі теж без «пригод» не минулося. То зір різко  
погіршувався — закапували мені очі якимось чарівним  еліксиром, після якого я два тижні ходила сліпа, як  
кріт: вчителі отримували записку, а я сиділа на  
уроках і слухала, бо ж бачити — то було вже  
розкішшю. На фізкультурі — традиційне місце на  
лавці: серце, шлунок і ще щось (не пам’ятаю вже, та  
й навіщо?). Головне, що вижила. І виросла. 
А потім був університет. Нове місто, нові люди, нові  
вимоги — і старе, норовливе тіло. В кінці першого  
курсу воно вирішило: досить. Лікарня. Я не брала  
академвідпустки, намагалася наздогнати пропущене,  
здавати все разом з усіма. Але здавалося, що після  
тієї капельничної відпустки в голові не залишилося  
нічого — у вухах дзвеніли дзвони, думки як дим.  
Знайомі сміялися: «Та тобі ж там усе промили,  
навіть мізки!» Можливо, й так. Та я вийшла з цього  
диму — трохи туманна, але жива. 
Потім було життя. Яке не дуже поспішало обіймати  
мене. Постійної роботи не було — кому потрібна  
людина, що після двох годин праці хоче прилягти?  
Підробітки. Тимчасові заняття. А потім — заміжжя. 
Чоловік знав про мої проблеми. Та навряд чи знав, що з часом основний тягар лікування, побуту й терпіння ляже саме на нього. Після чергової операції я навіть  
взутись не могла — він шукав мені взуття, а я стояла  
посеред магазину, згорблена в 27, мов бабуся. Продавці  
дивились з підозрою: що там за парочка — ніби не за  
розміром життя дісталось. Прання, миття підлоги,  
вечеря — усе було на ньому. Я — декоративна квітка.  
Злегка зів’яла. 
І так, були ще операції. Було лікування, біль, втома.  
Були моменти, коли не хотілося жити. Коли навіть  
дихати було тяжко — не фізично, якось внутрішньо,  
душевно. Але я не здалась. 
Та попри все, замість того, щоб змиритися з роллю  
кволої квіточки, я влаштувала тілу справжнє реаліті- 
шоу: експерименти з харчуванням, вправами,  
режимами, перервами на відчай, знову  
експерименти... І так, методом проб, помилок, сліз і  
гумору, я зібрала свою власну аптечку виживання — 
терапію без рецепта. 
Ця книга — не медичний довідник і не лекція з біохімії.  
Це моя особиста мапа з виживання у світі, де іноді  
навіть картопля може зрадити. Але якщо вона  
допоможе бодай одній людині не здатися — значить,  
усе було недарма. 
Поїхали?