?Розділ 6. Перші сліди цивілізації

Ніч видалася значно довшою, ніж я могла собі уявити. Спочатку мені здавалося, що варто лише заплющити очі, як ранок неодмінно настане за кілька хвилин, проте час тягнувся нестерпно повільно, а кожен шелест листя змушував мене напружуватися й прислухатися до навколишніх звуків. Я кілька разів прокидалася від того, що затерпла рука або нога, а потім довго намагалася знайти зручніше положення, не забуваючи про тканинні смужки, якими прив’язала себе до гілки.

Мій імпровізований захист виявився не таким надійним, як хотілося б, але принаймні я не впала. Щоправда, під ранок спина боліла так, наче я провела ніч не на дереві, а під колесами вантажівки, а шия нагадувала про кожну невдалу спробу вмоститися зручніше. Я вже кілька разів подумки пообіцяла собі, що більше ніколи не скаржитимуся на власне ліжко, навіть якщо матрац здаватиметься надто твердим.

Особливо важко було через холод. Я щільніше загорталася в одяг, намагалася зігріти пальці й час від часу розминала долоні, проте прохолодне нічне повітря все одно пробиралося під тканину. Десь у темряві лунали незнайомі звуки: іноді щось тихо потріскувало в заростях, іноді чулося протяжне посвистування, а одного разу неподалік пролунав такий дивний шелест, що я завмерла й кілька хвилин боялася навіть дихати.

Я не знала, які істоти населяють цей ліс, і ця невизначеність лякала значно сильніше, ніж будь-яка конкретна небезпека. Уява старанно підкидала мені образи величезних хижаків, зубастих чудовиськ і всіляких казкових створінь, які цілком могли виявитися не такими вже й казковими. Кілька разів я навіть ловила себе на бажанні покликати на допомогу, але швидко згадувала, що навколо немає нікого, хто міг би мене почути.

Тому я просто чекала.

Коли темрява почала поступово відступати, я спершу не повірила власним очам. Між гілками з’явилася тонка смужка світла, яка повільно розросталася, забарвлюючи небо в ніжні відтінки бузкового й рожевого. Незнайомі дерева поступово набували чітких обрисів, а рослини внизу вкривалися краплинами роси, що виблискували в ранковому світлі, наче розсипані дорогоцінні камінці.

Світанок у цьому світі був неймовірно красивим.

Я обережно підняла голову й довго дивилася крізь переплетіння гілок, намагаючись розгледіти якомога більше. Небо мало незвичний відтінок, а хмари здавалися трохи прозорими, ніби крізь них просочувалося м’яке світіння. Десь далеко прокинулися птахи, хоча їхні голоси були зовсім не схожі на ті, до яких я звикла. Один із них видавав мелодійний трельний звук, інший відповідав йому коротким посвистуванням, а з глибини лісу долинало щось схоже на тихий передзвін.

Я мимоволі всміхнулася, адже навіть попри втому й страх не могла не помітити краси цього місця. Якби я опинилася тут за інших обставин, наприклад, під час звичайної екскурсії або дослідницької подорожі, то, мабуть, уже дістала б телефон і почала фотографувати кожну незнайому рослину. Та зараз мені було не до фотографій, особливо коли я сиділа на дереві, прив’язана до гілки власною футболкою, і не мала жодного уявлення, як повернутися додому.

Я поворушила затерплими пальцями, обережно перевірила вузли й лише після цього почала звільнятися від тканинних смужок. Робити це довелося повільно, адже після нічного холоду руки слухалися неохоче, а кожен необережний рух міг закінчитися падінням. Коли останній вузол нарешті піддався, я ще кілька хвилин посиділа на гілці, збираючись із силами перед спуском.

Униз я перебиралася значно повільніше, ніж увечері, і тільки опинившись на землі, дозволила собі полегшено видихнути. Ноги трохи тремтіли, спина нила, а волосся, судячи з відчуттів, перетворилося на справжнє гніздо, проте я була жива, неушкоджена й навіть мала цілу футболку, яку тепер можна було спробувати зав’язати або накинути на плечі.

Перш ніж вирушати кудись, я вирішила оглянути місцевість. Мені потрібно було зрозуміти, де саме я перебуваю, знайти воду й, бажано, людей. Після вчорашнього дня сама думка про зустріч із живою людиною здавалася мені справжнім дивом, навіть якщо ця людина виявиться не надто привітною.

Я знову дістала телефон, перевірила заряд і спробувала ввімкнути карту, але нічого не змінилося. Жодного сигналу, жодного знайомого орієнтира, жодної можливості визначити своє місце перебування. Я навіть спробувала подивитися на годинник, проте він показував час, який тепер здавався абсолютно безглуздим, адже я не знала, чи однаково тут рухається час і чи взагалі можна порівнювати його з земним.

— Гаразд, техніка нам не допоможе, — зітхнула я, ховаючи телефон. — Доведеться користуватися старим добрим способом: іти туди, де є ознаки цивілізації.

Я підняла голову, оглядаючи верхівки дерев, і саме тоді помітила дещо незвичайне. За лісом, далеко на обрії, здіймався тонкий стовп диму. Він був не надто густим, проте чітко виділявся на тлі світлого неба й повільно розчинявся в повітрі.

Я примружилася, намагаючись переконатися, що мені не привиділося.

Дим.

Не туман, не хмара й не дивне світіння, а саме дим, який зазвичай з’являвся над багаттям або людськими оселями. Моє серце радісно забилося, адже це могло означати, що неподалік є люди, а якщо є люди, то, можливо, вони зможуть пояснити, де я опинилася.

Я ще раз подивилася в той бік і вирішила, що іншого шансу в мене може не бути. Залишатися посеред лісу без їжі, зв’язку й розуміння місцевих небезпек було значно гірше, ніж спробувати знайти поселення.

Дорога до нього, якщо це справді було поселення, могла виявитися непростою, але принаймні тепер я мала напрямок.

Я перевірила кишені, знайшла залишки протеїнового батончика й обережно сховала їх назад. Після цього поправила одяг, зав’язала футболку на поясі й рушила туди, де за деревами виднівся димок.

Ліс поступово рідшав, хоча стежки я так і не знайшла. Мені доводилося обходити густі зарості, переступати через повалені стовбури й уважно дивитися під ноги, щоб не наступити на незнайомі рослини. Деякі з них мали великі листки з тонкими світлими прожилками, інші вкривали землю невеликими квітами, що ледь помітно світилися навіть у денному світлі. Я намагалася не торкатися нічого без потреби, хоча цікавість раз у раз змушувала сповільнювати крок.