Розділ 5. Попаданка за всіма канонами

Я ще довго стояла біля струмка, дивлячись на власне відображення й намагаючись знайти бодай одне розумне пояснення тому, що зі мною відбувалося. Можна було припустити, що я заблукала, невдало впала, надихалася якимись випарами або навіть отримала струс мозку, проте жодна з цих версій не пояснювала ані незнайомої рослинності, ані дивного неба, ані того, як я примудрилася опинитися в місці, якого не було на жодній карті, що мені доводилося бачити.

Я дістала телефон і знову спробувала зателефонувати Марті, потім Каті, а тоді перевірила повідомлення, сподіваючись, що бодай одне з них нарешті відправиться. Екран уперто показував відсутність мережі, а батарея, яка ще недавно здавалася цілком достатньою, тепер перетворилася на єдину ниточку, що пов’язувала мене зі звичним світом. Я навіть відкрила карту, хоча прекрасно розуміла, що без інтернету вона навряд чи допоможе, і кілька секунд безглуздо витріщалася на порожнє поле.

— Чудово, просто чудово! — промовила я вголос, відчуваючи, як роздратування поступово витісняє розгубленість. — Отже, зв’язку немає, місцевість незнайома, навколо росте бозна-що, а я навіть не знаю, у який бік мені йти. Можливо, варто було залишитися біля багаття й дозволити Катьці самостійно шукати хмиз, а не гратися в дослідницю паранормальних явищ.

Я сховала телефон до кишені й повільно обернулася навколо своєї осі, сподіваючись помітити бодай щось знайоме, однак ліс лише мовчки дивився на мене тисячами темних гілок. Усе навколо здавалося справжнім до найменшої дрібниці: земля під ногами була вологою, листя шелестіло від легкого вітру, а холодна вода струмка відбивала обриси дерев. Жодного відчуття сну чи марення, жодної розмитої картинки, яка могла б переконати мене, що я просто лежу десь на галявині після невдалого падіння.

І тоді в голові нарешті склалася думка, від якої мені стало значно гірше.

Я не просто заблукала.

Я не була в знайомому лісі, не перебувала десь на околиці нашої стоянки й навіть не могла бути впевнена, що залишаюся в тій самій країні. Навколишній світ був надто іншим, надто чужим, щоб пояснити все звичайною випадковістю.

А якщо я взагалі не на Землі?

Я завмерла, дивлячись на дерева, і раптом відчула, як усередині щось остаточно зірвалося з місця. Думка, яку ще хвилину тому можна було відкинути як дурницю, почала обростати доказами, один страшніший за інший. Дивне світло, невидима перешкода, відчуття, ніби простір навколо мене змінився, незнайомі рослини, незвичне небо й повна відсутність будь-яких ознак людського життя.

Я справді могла опинитися на іншій планеті.

— Ні, — сказала я, похитавши головою. — Ні-ні-ні, так не буває.

Але саме так і починалися мої улюблені книжки.

Героїня вирушала кудись у звичайних справах, випадково знаходила портал, переступала невидиму межу, а потім із подивом дізнавалася, що опинилася в іншому світі. Далі зазвичай з’являвся красивий принц із пронизливим поглядом, небезпечною усмішкою та підозрілою схильністю рятувати незнайомок, після чого життя героїні стрімко покращувалося, а всі її попередні проблеми ставали незначними дрібницями.

Я завжди вважала такі сюжети чудовим способом відпочити після важкого дня, але тепер, коли сама ризикувала стати головною героїнею подібної історії, раптом усвідомила, що ніколи не замислювалася над найважливішим питанням.

А що, якщо ніякого красивого принца не буде?

Що, якщо замість нього на мене чекає голодний хижак, невідомий вірус, отруйна рослина або місцевий правитель, якому не сподобається моє обличчя? Або ще гірше — я взагалі не зможу повернутися додому, де на мене чекають мама, друзі й життя, яке ще вчора здавалося цілком звичайним.

Я згадала обличчя мами, її звичку хвилюватися через найменші дрібниці, а потім подруг, які, мабуть, уже почали шукати мене біля табору. Вони не знали, куди я поділася, а я не могла навіть повідомити, що зі мною все гаразд, хоча слово «гаразд» у цій ситуації звучало майже як знущання.

Мені стало так страшно, що я раптом засміялася.

Спочатку це був короткий нервовий звук, який вирвався сам собою, але за мить я вже реготала так, що довелося спертися долонею об дерево. Я сміялася з власних думок, із безглуздості ситуації, з книжкових канонів, у яких попаданкам неодмінно щастило, і з себе самої, яка ще кілька годин тому сперечалася з Катькою про те, чи варто брати в похід зайву ковдру.

— Ну що ж, вітаю, Асю! — промовила я крізь сміх, витираючи сльози, що виступили на очах. — Ти домріялася! Хотіла пригод? Отримуй! Хотіла магічний світ? Будь ласка! Залишилося дочекатися принца, бажано багатого, красивого й такого, що вміє готувати, бо я, здається, помираю з голоду!

Я знову розсміялася, цього разу ще голосніше, хоча всередині мене вже підступала паніка. Відчуття були настільки суперечливими, що я не могла визначити, чи хочу плакати, кричати або продовжувати сміятися, доки все це не виявиться дурним сном. Мені хотілося, щоб хтось з’явився, струснув мене за плечі й сказав, що я просто перелякалася через дивне світло, а тепер мені потрібно повернутися до табору, де на мене чекає гаряча вечеря.

Проте ліс залишався байдужим до моїх бажань.

Поступово сміх стих, залишивши по собі втому й неприємне тремтіння в руках. Я повільно випросталася, витерла обличчя долонями й кілька разів глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Паніка нічого не вирішить, а якщо я справді опинилася в іншому світі, то мені доведеться навчитися мислити тверезо, хоч би як сильно хотілося заплющити очі й повернутися до звичайного життя.

Я подивилася на свої руки, ніби вперше помітила їх, і поворушила пальцями, розминаючи затерплі суглоби. Саме тоді між ними промайнув тонкий фіолетовий серпанок.

Я різко завмерла.

Димок був ледь помітним, майже прозорим, але він точно не міг бути грою світла. Він обвивав пальці, ковзав уздовж долонь і зникав біля зап’ясть, а серед нього спалахували маленькі бордові іскорки, які бігли по шкірі, наче крихітні живі вогники. Я повільно розвела руки, стежачи за кожним рухом, і побачила, як серпанок розтягується між пальцями, перш ніж знову згорнутися в тонкі фіолетові пасма.