Розділ 4. Межа між світами

Світло не зникало.

Я зупинилася між деревами, міцніше перехопивши оберемок хмизу. Ще кілька хвилин тому я спокійно збирала сухі гілки для багаття, подумки підраховуючи, скільки їх вистачить на вечір. Десь позаду залишилися подруги, намети, наші речі й галаслива компанія, а попереду було лише це дивне сяйво, яке чомусь не давало мені спокою.

Воно мерехтіло між стовбурами, переливаючись фіолетовими та бордовими відтінками. Світло було незвичайним, але не яскравим. Навпаки, воно здавалося м’яким, майже затишним, наче хтось запалив у глибині лісу маленький ліхтарик і чекав, доки я його помічу.

— Мабуть, хтось із туристів щось загубив, — пробурмотіла я сама до себе.

Проте ця думка не витримувала жодної критики. Я не бачила ані вогника ліхтаря, ані руху людської постаті. Та й світло поводилося дивно: воно не розсіювалося, не тремтіло від вітру, а ніби жило власним життям.

Я озирнулася. Крізь дерева ще можна було розгледіти знайому стежку, якою я прийшла. Звідти долинали приглушені голоси подруг, і це заспокоювало. Я ж не могла заблукати за кілька хвилин, правда?

Зробивши ще кілька кроків, я відчула легкий подих прохолоди. Повітря змінилося настільки непомітно, що спершу я навіть не зрозуміла, що саме мене насторожило. Воно пахло вологою землею, листям і чимось незнайомим, солодкуватим, наче квіти після літньої зливи.

Я розсунула гілки куща й завмерла.

Попереду між деревами була невелика галявина. Принаймні так здалося спочатку. Насправді простір за стовбурами виглядав якимось неправильним. Ні, не страшним і не небезпечним — просто незвичним. Світло ніби викривляло повітря, створюючи прозору хвилю, крізь яку все довкола здавалося трохи розмитим.

Я примружилася.

— Та що ж це таке?

Можливо, відблиск сонця? Хоча сонце вже ховалося за верхівками дерев, а цей відблиск був фіолетовим. Може, хтось установив якусь дивну підсвітку? Але навіщо робити це посеред лісу?

Цікавість перемогла обережність. Я поклала хмиз біля найближчого дерева й повільно простягнула руку вперед. Мені здавалося, що я торкнуся звичайного повітря, однак кінчики пальців натрапили на щось схоже на тонку прохолодну плівку.

Я різко відсмикнула руку.

Серце гупнуло в грудях.

Переді мною нічого не було. Жодної стіни, скла чи іншої перешкоди. Лише повітря, крізь яке пробивалося дивне світло. Я обережно повторила спробу й знову відчула легкий опір, ніби торкнулася поверхні води.

— Ні, це вже якась маячня…

Я мала б повернутися до подруг. Серйозно, нормальна людина саме так і зробила б. Розповіла б дівчатам про дивне світіння, а потім ми всі разом вирішили б, що це за явище. Можливо, навіть посміялися б із моєї надмірної цікавості.

Але я завжди хотіла побачити щось незвичайне. Читала книжки про портали, паралельні світи та людей, які випадково опинялися там, де на них чекали пригоди. Звісно, я чудово розуміла різницю між вигадкою та реальністю. У книжках усе мало логічне пояснення, а в житті дивні речі зазвичай виявлялися звичайними.

Та якщо переді мною справді відбувалося щось незрозуміле, хіба я могла просто розвернутися й піти?

Я зробила крок уперед.

Спочатку нічого не сталося. Земля залишилася під ногами, гілки тихо шелестіли над головою, а повітря торкалося обличчя прохолодним подихом. Я вже вирішила, що моя уява розігралася не на жарт, коли світ навколо раптом здригнувся.

Не земля — саме простір.

На мить усе втратило чіткість. Дерева розпливлися, світло спалахнуло яскравіше, а повітря наче обгорнуло мене з усіх боків. Я інстинктивно заплющила очі й відчула, як під ногами змінюється поверхня.

Це тривало лише кілька секунд, але мені здалося, що час розтягнувся, перетворившись на нескінченну мить. Я не могла зрозуміти, чи стою на місці, чи рухаюся кудись, чи взагалі ще торкаюся землі.

Потім усе стихло.

Я розплющила очі.

Навколо стояв ліс.

Принаймні спочатку я подумала саме так. Дерева, кущі, трава, нерівна земля під ногами — начебто нічого особливого. Однак щось було не так. Я повільно обернулася, намагаючись знайти стежку, якою прийшла, але побачила лише густі зарості й високі стовбури, що здіймалися до неба.

Де поділося світло?

Я зробила кілька кроків назад. Або, принаймні, спробувала. Мені здавалося, що я рухаюся в тому самому напрямку, звідки прийшла, але місцевість не збігалася з тим, що я бачила раніше.

Трава під ногами була надто насиченого кольору, а між її стеблами виблискували дрібні краплини, схожі на крихітні скляні намистини. Деякі рослини мали незнайомі листки, а на гілках дерев виднілися дивні нарости, що світилися ледь помітним блакитним сяйвом. Навіть кора здавалася іншою — темнішою, із тонкими сріблястими прожилками.

Я торкнулася стовбура. Він був теплим, хоча повітря навколо залишалося прохолодним.

— Гаразд, Асю. Спокійно. Просто спокійно, — прошепотіла я.

Можливо, я зайшла значно далі, ніж думала? Але це не пояснювало дивних рослин. Я непогано зналася на природі завдяки своїй роботі. Ландшафтний дизайнер не обов’язково має бути ботаніком, проте я любила вивчати рослини, знала чимало місцевих видів і могла відрізнити декоративні культури від звичайних лісових трав.

А тут я не впізнавала майже нічого.

Я підняла голову. Крізь густі крони проглядало небо дивного відтінку — ніби синява змішалася з фіолетовим серпанком. Сонце, якщо це взагалі було сонце, виглядало незвично блідим. Я не могла визначити ані точного часу, ані того, звідки падало світло.

Телефон!

Я миттю дістала його з кишені й натиснула кнопку. Екран засвітився, показуючи, що заряд ще є. Це вже було добре. Щоправда, зв’язку не було зовсім, а карта не завантажувалася.

— Ну звісно. Чого ще очікувати посеред лісу? — пробурмотіла я, хоча чудово пам’ятала, що перед походом перевіряла покриття в районі нашої стоянки.

Я набрала номер Марти. Виклик навіть не почався. Спробувала Катю — результат той самий.