Розділ 3. Похід до лісу

Ася прокинулася від мелодії будильника й першої ж миті зрозуміла, що сьогоднішній ранок їй подобається значно більше за всі попередні. По-перше, нікуди не потрібно було поспішати на роботу. По-друге, попереду чекали два дні на природі, подалі від міського шуму, нескінченних повідомлень і людей, які вважали, що слово «терміново» автоматично робить їхні забаганки найважливішими у світі.
А по-третє, вона нарешті мала нагоду провести час із подругами без звичного поспіху, коли кожна з них раз у раз поглядала на годинник, згадувала про невиконані справи й обіцяла наступного разу зустрітися обов’язково надовше.
Цього разу вони все спланували заздалегідь. Принаймні так стверджувала Марта, яка взяла на себе організацію походу й протягом останнього тижня поводилася так, ніби збиралася не на вихідні до лісу, а очолювала експедицію на незвіданий континент.
У їхньому чаті щодня з’являлися нові повідомлення зі списками необхідних речей, нагадуваннями та запитаннями, на які, здавалося, ніхто, крім Марти, не хотів відповідати.
Марта: Дівчата, не забудьте спальники!
Катя: А якщо забуду, можна спати в твоєму?
Марта: Можна. Якщо хочеш прокинутися без нього.
Ася: А їжу хто бере? Чи плануємо харчуватися виключно красою природи?
Катя: Я беру печиво.
Марта: Катю, ми їдемо на два дні.
Катя: Саме тому беру дві пачки.
Ася перечитала переписку й засміялася, згадуючи, як учора намагалася переконати подруг, що їм не потрібні три ліхтарики на кожну людину, п’ять запасних комплектів одягу й аптечка, здатна забезпечити невелику лікарню. Марта натомість заявила, що краще привезти зайве, ніж потім шукати необхідне посеред лісу.
Зрештою, кожна залишилася при своїй думці, тож тепер Ася збиралася, сподіваючись, що їхня спільна любов до відпочинку на природі виявиться сильнішою за організаційні суперечки.
Вона підвелася, прийняла душ, випила кави й дістала з шафи одяг, який заздалегідь підготувала для поїздки. Зручні штани, футболка, тепла кофта, яку можна було накинути ввечері, та куртка на випадок прохолодної погоди. Волосся вона зібрала у високий хвіст, а тоді взялася перевіряти рюкзак.
Документи, телефон, зарядний пристрій, павербанк, ліхтарик, засоби особистої гігієни, пляшка води. Окремо лежали теплі шкарпетки й запасна футболка. Ася не хотіла повторювати історію минулого походу, коли Катя цілий вечір ходила в чужій кофті, бо примудрилася промочити свою ще до того, як вони дісталися місця ночівлі.
З їжею було простіше. Частину продуктів вони домовилися купити разом, щоб не тягнути кожній по окремому пакету, а дещо Ася приготувала вдома. Вона склала бутерброди в контейнер, додала яблука й кілька солодощів, а потім озирнулася на кімнату, намагаючись зрозуміти, чи нічого не забула.
Погляд упав на книжку, що лежала на тумбочці.
Ася затрималася біля неї на кілька секунд. Брати чи не брати? З одного боку, вона дуже хотіла дочитати історію, яка закінчилася на такому місці, що авторові, на її думку, слід було заборонити залишати читачів без продовження. З іншого — у поході завжди знаходилося стільки справ, що книжка могла пролежати в рюкзаку всі вихідні.
— Їдеш зі мною, — вирішила вона й поклала її у внутрішню кишеню.
Бо раптом увечері всі вирішать лягти спати раніше? Ася не збиралася втрачати нагоду дізнатися, що сталося з улюбленою героїнею.
Коли вона вийшла до кухні, мама саме складала в сумку кілька домашніх пиріжків.
— Це тобі в дорогу, — сказала вона, побачивши доньку. — Знаю я ваші походи. Спочатку всі такі самостійні, а потім згадують, що вдома була їжа.
— Мам, у нас буде повно продуктів.
— Чудово. Тоді ці пиріжки стануть запасними.
— А якщо ми їх з’їмо дорогою?
— Тоді я буду знати, що вони знадобилися.
Ася обійняла маму й забрала сумку. Вона вже звикла до таких проявів турботи: можна було скільки завгодно запевняти, що доросла й самостійна, але додому все одно хотілося повертатися до людей, які підсовують тобі в дорогу щось смачненьке й нагадують одягнутися тепліше.
— Телефон заряджений? — запитала мама.
— Так.
— Павербанк узяла?
— Так.
— Теплий одяг?
— Так, мамо.
— А голову?
Ася завмерла, а потім повільно повернулася до неї.
— Залишила на подушці. Дякую, що нагадала!
Мама розсміялася, а Ася, підхопивши рюкзак, попрямувала до виходу. На порозі вона ще раз перевірила, чи зачинила двері, і вирушила назустріч вихідним.
Сьогодні вона збиралася відпочивати, сміятися й насолоджуватися природою. Ніяких робочих таблиць, жодних складних клієнтів і жодних розмов про кошториси.
Принаймні до понеділка.
---
На домовленому місці Ася побачила Марту ще здалеку. Подруга стояла біля багажника автомобіля з телефоном у руках і таким виразом обличчя, наче решта світу вже встигла порушити щонайменше три пункти її плану.
Поруч із нею Катя намагалася застебнути переповнену дорожню сумку, притискаючи її коліном, а коли блискавка нарешті піддалася, переможно підняла руки.
— Я це зробила! — оголосила вона.
— Що саме? — запитала Ася, підходячи ближче.
— Перемогла силу тяжіння, закони фізики й власну безвідповідальність.
— А що в сумці?
— Найнеобхідніше.
Марта навіть не підвела очей від телефону.
— У неї три сукні, косметичка розміром із невелику валізу, дві пачки печива й капці з вушками.
— Не просто капці, — обурилася Катя. — Вони теплі.
— Ми їдемо в ліс, а не на конкурс домашнього взуття.
— Ти просто заздриш, що в мене є стиль.
Ася поставила свій рюкзак біля автомобіля й обійняла подруг по черзі. Вони не бачилися наживо кілька тижнів, хоча листувалися майже щодня. У кожної були свої справи, робота, турботи й плани, які не завжди збігалися, але варто було їм зустрітися, як розмова одразу поверталася до звичного ритму.
З Мартою Ася дружила ще з університетських часів. Та була людиною, яка могла організувати будь-яку подію, скласти список, перевірити маршрут і передбачити всі можливі проблеми, але водночас щиро дивувалася, коли інші не поділяли її любові до планування.
Катя була її повною протилежністю. Вона могла зібратися за десять хвилин, забути половину речей, а потім знайти вихід із ситуації, який нікому іншому навіть не спав би на думку. З нею ніколи не було нудно, хоча інколи Ася підозрювала, що саме Катя була причиною більшості пригод, про які вони згадували роками.
— Так, — Марта нарешті заблокувала телефон і плеснула в долоні. — Усі на місці. Рюкзаки є, спальники є, їжа є. Катю, покажи, що ти взяла з води.
— Воду.
— Скільки?
— А скільки треба?
Марта заплющила очі.
— Я зараз почну рахувати до десяти.
— Не витрачай час. До десяти я вже встигну втекти.
Ася розсміялася й допомогла подрузі розмістити речі в багажнику. Усе зрештою вмістилося, хоча сумка Каті зайняла стільки місця, що довелося кілька разів перекладати пакунки.
Коли вони нарешті всілися в автомобіль, Марта ще раз перевірила маршрут, Катя ввімкнула музику, а Ася вмостилася на задньому сидінні й подивилася у вікно.
Місто поволі залишалося позаду. Замість багатоповерхівок з’являлися невисокі будинки, заправки змінювалися полями, а дорога ставала вільнішою. Сонце піднімалося вище, золотило верхівки дерев і змушувало Катю раз у раз просити відкрити вікно, бо їй, за її словами, «бракувало кисню для творчості».
— Якої ще творчості? — запитала Марта, не відводячи погляду від дороги.
— Я маю створювати атмосферу.
— Ти створюєш шум.
— Це теж атмосфера.
Ася сміялася разом із ними, слухала музику й час від часу долучалася до розмови. Вони згадували старі історії, обговорювали нові серіали, сперечалися про найкращі місця для відпочинку й ділилися планами на найближчі місяці.
— До речі, — раптом сказала Катя, повернувшись до Асі, — ти взяла щось почитати?
— Звісно.
— Я так і знала. Якщо нас загублять у лісі, ти навіть не помітиш. Сядеш на пеньок і дочитаєш розділ.
— Залежить від того, наскільки цікавий розділ.
— Ось бачиш! Марто, ми повинні триматися разом. Ася нас покине заради вигаданого чоловіка.
— Якщо він добре прописаний, у мене не буде вибору, — серйозно відповіла Ася.
— А як же реальні чоловіки? — не вгамовувалася Катя.
— Реальні чоловіки можуть самі навчитися добре прописувати себе.
Марта пирснула зі сміху, а Катя приклала руку до серця, удаючи глибоке потрясіння.
— Я знала, що література зіпсує тебе!
— Ні, — заперечила Ася. — Література навчила мене не погоджуватися на погано написаний сюжет.
Їхній сміх заповнив салон автомобіля, і Ася відчула, як напруга останніх робочих днів остаточно відступає. Вона не згадувала про підозрілого клієнта, не думала про документи й не намагалася знайти логічне пояснення власній інтуїції. Сьогодні все це могло зачекати.
Попереду були дерева, свіже повітря, багаття й дві подруги, з якими навіть звичайна дорога перетворювалася на пригоду.
---
До місця, яке Марта обрала для стоянки, вони дісталися ближче до обіду. Далі довелося залишити автомобіль на дозволеному майданчику й частину шляху пройти пішки, несучи рюкзаки та пакунки.
Ліс зустрів їх прохолодною тінню, запахом хвої, вологого листя й землі. Десь високо в кронах перегукувалися птахи, під ногами тихо потріскували сухі гілочки, а крізь дерева пробивалися сонячні промені, утворюючи на стежці світлі плями.
Ася мимоволі сповільнила крок. Вона любила такі місця. У місті завжди щось відволікало: автомобілі, люди, повідомлення, рекламні вивіски. Тут же можна було просто йти й дивитися навколо, помічаючи, як змінюється колір кори, як мох вкриває каміння, як тонкі гілки переплітаються над головою.
Її професійний погляд одразу почав оцінювати рослинність, хоча цього разу вона не збиралася нічого планувати. Вона лише милувалася природою, дозволяючи думкам текти повільно й вільно.
— Ася, не відставай! — гукнула Марта попереду. — Ми ще маємо знайти зручне місце, поки не стемніло.
— До темряви ще пів дня!
— Саме тому я й хочу облаштувати табір завчасно.
— А я хочу, щоб ми хоча б п’ять хвилин ішли без нарад, — пробурмотіла Катя.
— Ти можеш не брати участі в нараді, — відгукнулася Марта.
— Але тоді я не зможу критикувати її результати.
Ася прискорила крок, наздогнала подруг і незабаром разом із ними вийшла на невелику галявину неподалік від лісової стежки. Місце було затишним, достатньо рівним для наметів і захищеним від вітру деревами. Неподалік виднівся струмок, а трохи далі між стовбурами проглядалася вузька смуга відкритого простору, звідки долинало м’яке шелестіння трави.
Марта оглянула галявину з виглядом людини, яка перевіряє готовий проєкт.
— Чудово. Тут ставимо намети, речі складаємо з того боку, а багаття облаштуємо на відкритій ділянці, де це дозволено й безпечно. Не розкидаємо сміття, не ламаємо живих гілок і не влаштовуємо пожежу заради романтики.
— А якщо я хочу романтики? — запитала Катя.
— Романтику можеш влаштувати біля намету. Багаття — за правилами.
— Жорстока ти жінка, Марто.
— Зате відповідальна.
Ася поставила рюкзак на землю й озирнулася. Вона відчувала приємну втому після дороги й хотіла якнайшвидше звільнити плечі від ваги речей. Проте спершу потрібно було облаштувати місце для ночівлі.
Виявилося, що поставити намети не так просто, як виглядало на відео, яке Марта надсилала їм у чат. За інструкцією все мало розкладатися швидко й без зайвих зусиль, але на практиці одна дуга вперто не хотіла ставати на місце, інша заплуталася в тканині, а Катя примудрилася опинитися всередині намету ще до того, як його встановили.
— Я перевіряю внутрішній простір! — долинув її голос із-під полотна.
— Ти заважаєш! — відповіла Марта.
— Зате я вже знаю, що там затишно.
Ася, яка тримала край тканини, не витримала й розсміялася.
— Катю, вилізай, поки ми не закріпили тебе як частину конструкції.
— Якщо ви знайдете мені зручну подушку, я погоджуся залишитися.
— Подушку ти залишила вдома, — нагадала Марта.
— Я залишила її заради пригод!
— Ти залишила її, бо не змогла застебнути сумку!
— Не руйнуй мою легенду!
Зрештою намети піддалися спільним зусиллям. Марта перевірила кріплення, Ася розклала всередині спальники, а Катя відповідала за найважливішу, на її думку, частину облаштування — вибір місця для їжі.
— Пропоную ось тут, — сказала вона, вказуючи на рівну ділянку біля великого дерева.
— Там тінь, — зауважила Ася.
— Саме так. Їжа не перегріватиметься.
— А ще туди може накрапати з гілок, — додала Марта.
Катя подивилася вгору, ніби вперше помітила дерево.
— Добре. Тоді сюди.
— Тут схил.
— Ви спеціально ускладнюєте мені життя.
— Ми просто намагаємося не їсти з тарілок, які повільно сповзають униз, — пояснила Ася.
Після ще кількох хвилин суперечок вони знайшли підходяще місце для речей і нарешті змогли видихнути. Галявина поступово перетворювалася на маленький табір: намети стояли рівними рядами, рюкзаки були складені в затінку, а продукти чекали своєї черги.
Ася зняла куртку, повісила її на край намету й потягнулася, відчуваючи, як приємно розім’яти плечі. Вона була рада, що вони не обмежилися звичайним пікніком у парку. Тут усе здавалося трохи справжнішим: дорога, яку потрібно пройти власними ногами, речі, які доводилося нести на собі, і табір, який вони облаштували спільними зусиллями.
— Ну що, — оголосила Марта, оглядаючи результат, — перша частина нашої експедиції завершена.
— Вітаю нас із перемогою над тканиною та металевими дугами, — урочисто сказала Катя.
— Тепер друга частина, — продовжила Марта. — Вода, перекус, а потім збираємо все необхідне для вечері.
— Я за перекус! — миттєво відгукнулася Катя.
— Ти завжди за перекус.
— Бо я людина стабільна.
Ася всміхнулася й допомогла дістати продукти. Вони розклали їжу на чистій поверхні, налили води й сіли перепочити, обговорюючи, що робитимуть далі. Марта хотіла прогулятися до струмка, Катя наполягала, що спершу потрібно провести дегустацію всіх запасів, а Ася запропонувала не поспішати й просто насолодитися першими годинами на природі.
На диво, цього разу її підтримали обидві.
---
Після перекусу вони прибрали все зайве, сховали продукти й перевірили, чи не залишилося на землі пакування. Марта ще раз нагадала про правила безпечного відпочинку, а потім дозволила собі розслабитися й навіть погодилася на коротку прогулянку до струмка.
Вода виявилася прозорою й холодною. Вона тихо бігла між камінцями, відбиваючи сонячні відблиски, а на березі росли невисокі кущі та папороть. Ася присіла, торкнулася пальцями води й усміхнулася від прохолоди.
— Уявляєте, якби можна було ось так просто втекти від усіх проблем? — сказала вона, випростуючись. — Поставити намет, вимкнути телефон і кілька днів ні про що не думати.
— Я б усе одно думала про їжу, — зізналася Катя.
— Це не проблема, — запевнила Марта. — У нас достатньо запасів.
— Тоді я б думала, чи достатньо в нас запасів.
Ася засміялася, а потім підвела погляд на дерева. Вітер лагідно ворушив листя, у гілках лунали пташині голоси, і весь ліс здавався наповненим тихим, живим рухом. Їй захотілося залишитися тут довше, пройтися стежкою, подивитися, куди вона веде, і запам’ятати це відчуття спокою.
Вона часто мріяла про подорожі в інші світи, але зараз їй було добре й у цьому. Не кожна пригода мусила починатися з магії чи загадкових дверей. Іноді достатньо було просто вирватися з міста, опинитися серед дерев і дозволити собі не думати про завтрашній день.
— Ну що, мандрівнице, повертаємося? — запитала Марта.
— Уже йду.
Вони повернулися до табору, де на них чекали рюкзаки, намети й приємне передчуття вечора. Сонце поволі опускалося нижче, золотило стовбури дерев і робило галявину ще затишнішою. Треба було подбати про вечерю, підготувати місце для багаття й зібрати сухі гілки, які можна було використати для розпалювання, не завдаючи шкоди живим деревам.
Марта взялася перевіряти спорядження, Катя почала розкладати продукти для вечері, а Ася оглянула край галявини. Неподалік лежало кілька сухих гілок, але їх було замало, тож довелося б пройти трохи далі вздовж стежки.
— Я піду пошукаю хмиз, — сказала Ася, беручи невеликий складний кошик, який вони прихопили для таких потреб. — Тут неподалік має бути достатньо сухих гілок.
Марта підвела голову.
— Тільки далеко не заходь. Збирай те, що лежить на землі, і повертайся, щойно набереш достатньо. Ми не хочемо розпалювати багаття в темряві.
— Не хвилюйся. Я не збираюся загубитися заради кількох гілочок.
— Саме так кажуть усі, хто потім змушує інших бігати лісом із ліхтариками, — озвалася Катя.
— Якщо я не повернуся за десять хвилин, можете з’їсти мою порцію вечері, — кинула Ася через плече.
— Оце вже шантаж! — вигукнула Катя. — Повертайся негайно!
Ася засміялася й помахала їм рукою. Потім рушила стежкою вглиб лісу, уважно дивлячись під ноги та вибираючи сухі гілки, що лежали між корінням і вкритими мохом каменями.
Позаду ще деякий час долітали голоси подруг. Марта щось пояснювала Каті, Катя заперечувала, а потім обидві засміялися. Ці звуки створювали відчуття, що табір зовсім поруч і вона будь-якої миті може повернутися до подруг.
Ася не поспішала. Вона збирала хмиз, обережно відкладала сухі гілочки в кошик і час від часу підводила голову, щоб зорієнтуватися, де залишилася галявина. У повітрі пахло листям і прохолодною землею, а крізь крони пробивалися сонячні промені, розсипаючись по лісовій підстилці.
Ще трохи — і можна буде повертатися. Вечеря, тепле багаття, жарти, розмови під зорями. Саме заради таких вечорів Ася й любила походи.
Вона нахилилася, щоб підняти чергову суху гілку, коли помітила між деревами щось незвичне. Спершу їй здалося, що це лише сонячний відблиск, який дивно заломився на листі. Ася випросталася й примружилася, намагаючись розгледіти, що саме привернуло її увагу.
Та світло не зникло.
Дівчина зробила кілька кроків у той бік, забувши про кошик у руці й про те, що подруги чекають на неї біля табору.
Їй раптом захотілося зрозуміти, звідки взялося це дивне сяйво.