?Розділ 2. Інтуїція не підводить

Ранок Асі почався з аромату свіжозвареної кави, тихого бурмотіння телевізора на кухні та наполегливого бажання залишитися в ліжку ще хоча б на п’ять хвилин.

Вона лежала, втупившись у стелю, і подумки переконувала себе, що доросле життя мало б передбачати якусь компенсацію за необхідність прокидатися раніше, ніж цього хочеться. Наприклад, автоматичну доставку кави просто до ліжка або хоча б можливість натиснути кнопку й перенести всі робочі зустрічі на післяобідній час.

На жаль, світ не поспішав пристосовуватися до її бажань.

Телефон на тумбочці коротко завібрував, нагадуючи про першу зустріч, і Ася нарешті змирилася з неминучим. Вона сіла, відкинула ковдру й потягнулася, намагаючись розігнати залишки сну. За вікном уже прокинулося місто: десь унизу сигналили автомобілі, поспішали у своїх справах люди, а на сусідньому балконі хтось поливав квіти.

Звичайний ранок звичайної людини. Принаймні так мало бути.

— Асю, ти вже встала? — долинув із кухні мамин голос.

— Фізично — так! Морально ще веду переговори з подушкою!

— Передай їй, що переговори завершено. Сніданок холоне!

Ася всміхнулася. З мамою в неї були саме такі стосунки: можна було сперечатися через дрібниці, жартувати навіть тоді, коли день не задавався, і знати, що за будь-яких обставин удома на тебе чекають. Звісно, не завжди з готовою відповіддю на всі проблеми, зате з гарячим чаєм і щирим бажанням допомогти.

На кухні пахло підсмаженими тостами. Мама вже встигла поснідати й тепер переглядала щось у телефоні, час від часу хмурячись до екрана. Побачивши доньку, вона відклала його вбік.

— Ти сьогодні пізно повернешся?

— Не знаю. Спочатку зустріч із клієнтом, потім треба перевірити креслення для нового проєкту. Якщо замовник знову не вирішить, що клумба має змінювати колір залежно від його настрою, то, можливо, навіть встигну додому до вечері.

— А хіба так не буває? — серйозно запитала мама.

— Мам!

— Що? Я просто уточнюю. Ти ж у нас ландшафтний дизайнер. Може, у вас там уже винайшли квіти, які змінюють колір на вимогу власника.

— Якщо винайшли, то я хочу знати, де їх продають. Це допомогло б мені розбагатіти.

Вони розсміялися, і Ася нарешті відчула, що прокинулася остаточно.

Їй подобалося її життя. Воно не було ідеальним, іноді вимагало більше сил, ніж вона мала, а плани часом розсипалися через обставини, на які неможливо було вплинути. Проте в ньому було місце для роботи, яку вона любила, для книжок, у яких можна було загубитися на кілька годин, і для людей, заради яких хотілося повертатися додому.

Мабуть, саме тому її так приваблювали історії про інші світи. Там звичайні люди раптом отримували незвичайні можливості, знаходили приховані здібності й дізнавалися, що навіть найменша деталь їхнього минулого може виявитися частиною чогось значно більшого.

Іноді Ася ловила себе на думці, що й сама не відмовилася б від маленького дива. Не обов’язково від драконів, магії чи королівських інтриг. Для початку вистачило б уміння безпомилково визначати, хто говорить правду, а хто намагається їй щось продати.

Хоча, якщо подумати, для цього їй уже начебто не потрібна була магія.

— Ти знову кудись полетіла? — запитала мама, повертаючи її до реальності.

— Просто думаю.

— Це я бачу. Тільки дивись, щоб дорогою на роботу не забула, куди йдеш.

— Таке зі мною трапляється лише в книжках, — запевнила Ася, допиваючи каву.

Вона ще не знала, наскільки швидко сьогоднішній день змусить її пригадати ці слова.

---

Дорогою до офісу Ася зайшла до невеликої пекарні на розі. Там завжди пахло свіжою випічкою, а продавчиня вже знала, що дівчина найчастіше бере каву без цукру й булочку з яблуками. Цього разу Ася затрималася біля вітрини, розглядаючи нові тістечка, але зрештою обрала звичний варіант.

На вулиці було прохолодно, проте сонячно. Вітер підхоплював сухе листя й котив його вздовж тротуару, а дерева біля дороги вже почали змінювати зелені крони на жовті та мідні. Ася мимоволі відзначила, де варто було б підрізати кущі, які дерева потребували догляду й як красиво виглядали б уздовж алеї кілька декоративних трав.

Професійна звичка. Вона могла прогулюватися містом, розмовляти телефоном або навіть читати повідомлення, але все одно помічала, де рослини посаджені невдало, а де звичайний клаптик землі можна перетворити на щось особливе.

Саме за це вона любила свою роботу. Їй подобалося створювати простір, у якому людям хотілося б залишатися. Продумувати, як падатиме світло, де з’явиться тінь у спекотний день, які рослини гармоніюватимуть між собою, а які краще розвести в різні куточки саду.

З людьми, щоправда, усе було складніше.

Рослини не приховували своїх намірів. Якщо їм не вистачало води, вони в’яли. Якщо ґрунт був невідповідним, переставали нормально рости. А люди могли усміхатися, запевняти в щирості й водночас планувати зовсім інше.

Ася знала це не з книжок.

Вона давно помічала за собою дивну особливість: часом їй вистачало кількох хвилин спілкування, щоб відчути, що з людиною щось не так. Не обов’язково погане. Інколи співрозмовник просто приховував образу, нервував або говорив не все, що думав. Ася не могла пояснити, звідки бралося це відчуття. Вона не читала думок, не бачила майбутнього й не вміла вгадувати чужі секрети.

Принаймні їй так здавалося.

Просто іноді всередині щось стискалося, коли людина говорила надто переконливо. Або, навпаки, виникало незрозуміле відчуття спокою поруч із тим, кому інші не надто довіряли. І найчастіше згодом знаходилося пояснення.

Саме найчастіше, але не завжди.

Кілька років тому Ася відмовилася від поїздки автобусом, хоча мала встигнути на важливу зустріч. Вона вже стояла біля дверей, коли раптом відчула незрозуміле небажання заходити всередину. Нічого підозрілого не було: звичайний автобус, звичайні пасажири, водій на своєму місці. Проте дівчина раптом згадала, що забула вдома зарядний пристрій, і вирішила повернутися.