Глава 22. Накладення всіх років. Місто в одночассі

Місто почало ламатися з дрібних деталей. Не з неба, не з землі, а з того, що звично тримало їхню реальність разом: годинників, тіней, звуків.

Спершу Андрій подумав, що просто застряг між шарами — як колись, коли Омега показувала йому різні версії одного дня. Та цього разу було інакше. Він стояв на балконі свого під’їзду в будинку №3, дивився на двір — і не міг вирішити, яке саме це десятиліття. Під вікнами стояла знайома «дев’ятка» вицвілого червоного кольору — чистий 2001‑й. Поруч — білий електропікап із логотипом «TEPL GRID 2062». За ними — темно‑зелений «Жигуль» із жовтими номерами старого зразка, явно з 80‑х. Трамваї, яких ніколи не було в Теплодарі, раптом мигнули й зникли. На дитячому майданчику бігали діти в різних одязі: хлопчик у радянській шкільній формі з піонерською краваткою; дівчинка в футболці з логотипом «АТО: добровольці»; підліток у голографічній куртці з нашивкою «Ω‑staff». Вони, схоже, бачили одне одного.

— Ти з якого року? — серйозно спитала піонерка у хлопця з голографічною курткою.

— З майбутнього, — відповів той, навіть не моргнувши. — А ти?

— З дитинства, — задумалась вона. — Думаю, 1986‑й. Бо вчора по телевізору казали, що на станції якась аварія, але «все під контролем».

Андрій відчув, як у нього холоне в грудях. 1986. Чорнобиль.

Те, що колись було теорією та науковою фантастикою — уявлення про час як про шаруватий простір, де минуле, теперішнє й майбутнє існують одночасно, як прозорі плівки над однією сценою, — тепер відбувалося з їхнім містом буквально. Теплодар перетворився на міський палімпсест у найрадикальнішому сенсі: кожен його шар — архітектурний, соціальний, часовий — не просто «просвічувався» крізь інший, а жив і рухався разом з ним.

Над дахами будинків 1980‑х тягнулися недобудовані кранові стріли АТЕЦ, обриси яких перетиналися з прозорими вежами сонячних концентраторів 2062‑го. Між ними проскакували дрони — і старі військові Мі‑2, і нові безпілотники, і «Шахеди», що колись летіли на Одесу, тепер застряглі в повітрі дивними темними силуетами. По трасі на Одесу одночасно їхали «Ікаруси» з табличкою «Будмайданчик АТЕЦ», маршрутки нульових, автобуси з евакуйованими 2014‑го, волонтерські буси 2022‑го й тихі електробуси майбутнього. Все це не було ілюзією. Воно мало масу, тінь, звук — але лише в межах певних зон, де час особливо сильно «просів».

Перше, що побачили всі, — тріщину. Вона не була фізичною — радше, збоєм у самій тканині неба. Вдень, коли сонце мало б стояти в одному місці, вгорі одночасно виднілися: палюче літнє сонце 1981‑го, коли місто тільки закладали; бліде весняне, яке Андрій пам’ятав із 1986‑го — того дивного тижня, коли повітря раптом стало «важким»; жовто‑тривожне світло осені 2014‑го; синювато‑холодне сяйво зими 2022‑го під час відключень; і м’яке відфільтроване світло 2062‑го, скориговане кліматичними куполами.

Між цими світлами — темна лінія, ніби хтось розрізав купол й забув зашити.

— Це Омега вивела місто в пік, — прошепотіла Олена, дивлячись на показники. — Вона підняла всі ключові часові шари разом.

— Навіщо? — спитав Мишко.

— Щоб показати, за що ми насправді боремося, — відповів Андрій. — Не за один рік і не за одну версію. За все одразу.

Центральна площа Теплодару стала епіцентром «одночасся». Тут перетнулися всі їхні знаменні роки.

Лівий бік площі був зайнятий урочистою трибуною, прикрашеною червоними прапорами й транспарантом «СЛАВА БУДІВНИКАМ ОДЕСЬКОЇ АТОМНОЇ ТЕПЛОЕЛЕКТРОЦЕНТРАЛІ!». На трибуні — партійні функціонери, молодий Петрович у новенькому костюмі, бригади будівельників. З гучномовців лунали промови:

— Наше місто стане взірцем мирного атому, що грітиме й освітлюватиме Південь України!

У ногах трибуни — піонери з квітами.

Праворуч від трибуни — інша сцена. Той самий простір, але плакати вже інші: «Референдум — ТАК Незалежності!», «Геть союзні ціни!». Люди говорять впівголоса:

— Ну й що далі буде? Станцію добудують? Чи все стоїть?

Дехто тримав газети з заголовками про розпад СРСР.

Між цими двома шарами проступає третій: погано сколочена сцена з мікрофоном, прапори «Новоросії», російські триколори, плакати «Одесса, мы с тобой», «Нет фашизму». Їхні тримачі — напівпрозорі, наче фантоми: це та сама майже‑гілка, яку Омега колись обвалила. Вони кричать, але голоси звучать глухо, наче знизу води. Навпроти — група з жовто‑блакитними прапорами, серед них — Олександр, вчителька історії, кілька молодих АТОвців у відпустці. Тепер обидві версії стояли поруч.

Над усім цим — сирени повітряної тривоги, жовто‑чорні стрічки на руках волонтерів, коробки з гуманітаркою, машини з написами «ЗСУ». На краю площі — кілька мешканців із каністрами, які чекають, коли дадуть воду. Десь над горизонтом видніється дим від ударів по Одесі.

Крізь натовп радянських будівельників, бабусь 90‑х, проросійських «активістів» 2014‑го і волонтерів 2022‑го ходять люди в одязі 2062‑го: зі скляними планшетами, лінзами доповненої реальності, прозорими парасольками з логотипом «Ω‑City». Вони бачать усіх — через інтерфейси, які намагаються якось інтерпретувати це божевілля.