Глава 13. 2022 Повномасштабне вторгнення й «мертва пляма» на карті

Перший вибух вони почули ще до того, як пролунав перший офіційний сигнал повітряної тривоги.

Андрій прокинувся від чужого, неприродного гуркоту. Не як грім, не як салют, не як вибух на будівництві. Глухий удар, від якого шибки завібрували, а в повітрі на мить з’явився той самий присмак, який він пам’ятав із дитинства по розповідях про полігон: метал, пил і щось ще, важче за звук.

— Це… що? — Ганна підвелася на ліжку, хапаючись за ковдру.

Другий вибух гримнув уже чіткіше — десь у бік моря. За вікном завили машини. Десь на іншій вулиці заголосила собака. Телефон загорівся відразу кількома сповіщеннями.

«Почалося», — подумав Андрій, ще не бачачи тексту, але вже знаючи його зміст. Він розблокував екран. У чаті з Мишком — одне слово: «Війна».

У новинній стрічці — перші повідомлення про ракетні удари по Києву, Харкову, Дніпру та Одесі; по військових складах, аеродромах, портовій інфраструктурі, по околицях міста.

«Росія розпочала повномасштабне вторгнення…» — диктор на телевізорі намагався говорити рівно, але голос тремтів. На карті, яку показували в ефірі, вся країна була вкрилася червоними «вибухами» — позначками місць ударів. Над Чорним морем — теж, біля Одеси й Миколаєва. Теплодар на цій мапі не був позначений нічим. Ще ні.

До обіду місто вже знало все. У магазинах — черги. Хтось скупляє воду, хтось — крупи й консерви. У відділі техніки — люди розкуповують ліхтарики й павербанки. На АЗС — вервечка машин.

На площі перед селищною радою — самотній прапор. Його не встигли зняти, як у 2014‑му хтось хотів у альтернативній гілці.

— От і дожилися, — сказала баба Оля в бібліотеці, дивлячись на телевізор. — Я ж думала, що наші «аномалії» — найбільше лихо. А тут…

— А тут, — перебив її Андрій, — наші аномалії ще можуть стати єдиною перевагою.

— Ти зараз серйозно? — Наталя витріщилась на нього. — Вони по Одесі б’ють ракетами, по портах, по мостах, а ти про свій вузол?

— Саме тому, — відрізав він. — Бо якщо хтось у Москві чи де там ще малював карти «оперативних цілей», — ткнув пальцем у екран, де показували загальний план півдня, — я більш ніж певен: наш майданчик там теж відмічений. Як мінімум — як «енергетичний об’єкт», максимум — як «щось загадкове».

— А якщо… — Мишко нерішуче втрутився, — …якщо вони й справді пам’ятають про стару АТЕЦ, то можуть і не бити. Бо ж їм теж цікаво.

— Це одна з версій, — погодився Андрій. — А інша — що хтось тут, під нами, уже вивів над цим районом якусь свою «маску».

Перший місяць повномасштабної війни був схожим на суцільний шум: новини, тривоги, волонтерство, пошуки бронежилетів, збори на тепловізори, поїзди з біженцями.

Одеса жила під постійною загрозою: удари по околицях, по аеродрому, по нафтобазах, по нафтосховищах у передмістях. Пізніше — по портовій інфраструктурі, зернових терміналах і причалах. Мости в Затоці й через Дністровський лиман стали регулярними цілями, поки їх не запроторили в хроніки як «одні з найчастіше обстрілюваних об’єктів війни».

Коли нарешті з’явилися перші публічні «теплокарти» обстрілів — у вигляді інфографіки в інтернеті й на телебаченні — Андрій довго вдивлявся в них.

— Дивися, — сказав він якось Мишку, показуючи статтю на планшеті. — Ось тут — Одеса. Яскраво‑червоний — зона масованих ударів. Тут — Чорноморськ і Южне, тут — мости й Бессарабія. А тепер дивись сюди. Він збільшив зображення на рівні Одеського району. Між червоними плямами портів, мікрорайонів Одеси, залізничних вузлів і ліній електропередач була одна зона, яка на карті виглядала майже порожньою.

— Це… — Мишко прижмурився, — …наш район?

— Наш, — кивнув Андрій. — Теплодар, Південний енергорайон, оцей трикутник між трасою, лісосмугою й Барабою. Навколо — все горить. А тут… — провів пальцем по блідо‑жовтій ділянці, — …ніби хтось гумкою пройшовся.

— Може, просто поки не дійшла черга, — знизав плечима той. — Вони ж не можуть одночасно по всьому.

— Може, — погодився Андрій. — Але… — він відкрив іншу карту, більш детальну, яку йому переслав Марко з поміткою «тільки для очей».

На ній були позначені не лише реальні удари, а й зафіксовані запускові траєкторії російських ракет і дронів за даними розвідки.

— Бачиш ці дуги? — показав він. — Частина з них летіла з моря в бік портів. Частина — з півночі, по енергетиці. Частина — по мостах у Бессарабії. Вони проходять… — він збільшив фрагмент, — …завжди або північніше нашої зони, або південніше. Але майже ніколи — прямо через неї.

Мишко мовчав довго.

— Ти хочеш сказати, — нарешті спитав, — що ми — «мертва пляма»?

— Я хочу сказати, — відповів Андрій, — що хтось намалював над Теплодаром невидиму маску «обережно». І я не впевнений, що це люди.

Коли він наступного разу зустрівся з Марком, той уже мав під оком синяк і вигляд, що він спить по три години на добу.

— У нас тут таке твориться, — сказав він, — що твої любі аномалії здаються романтичною легендою.

— Ти ж усе одно мені подзвонив, — нагадав Андрій. — Значить, і в твоїх пекельних зведеннях є щось… ненормальне.