Глава 12. Між двома лініями 2014

2014‑й рік усе ще був у розгарі, коли Андрій вдруге наважився спуститися до «серця» міста.

Зовні — літо: гаряче повітря, пил над трасою, розмови про війну, фронт, мобілізацію, «котли» на Донбасі й трагедію 2 травня в Одесі, яка вже встигла обрасти пропагандою та взаємними звинуваченнями. Усередині — сирий бетон, металеві сходи, низькі коридори Омега‑зони. Андрій відчував, що час навколо міста знову починає «гуляти».

Все почалося з того, що один і той самий день почав поводитися дивно ще до стрибка.

То було на початку осені 2014‑го. Точну дату потім ніхто не пам’ятав, і це вже само по собі було симптомом.

— Сьогодні буде якась… хрінь, — сказав Мишко вранці, коли вони зустрілися біля бібліотеки. — Я прокинувся й був упевнений, що вже жив цей день. Двічі.

— Дежавю? — спробувала перевести в жарт Наталя.

— Якби це було просто «о, я вже бачив цей автобус», — відмахнувся він. — А тут… — потер скроні, — …я навіть знав, які новини покажуть, хто й що скаже на кухні, в якій руці я триматиму чашку. Це вже якийсь «режим повтору».

— У мене теж, — визнав Андрій. — Сьогоднішній ранок… як поганий запис, який уже крутили.

— Не дивно, — сухо додав Петро Семенович. — Сьогодні біля міста знову очікують «гостей».

Він поклав на стіл свіжу друковану зведенку: «Проросійські групи в Одесі поширюють в соцмережах заклики до «мирних мітингів проти війни» й «федералізації Півдня», згадують 2 травня й «криваву хунту». Є дані, що частина «активістів» планує поїздки в область, зокрема в Теплодар — «говорити з простими людьми».»

— Вони хочуть тут спробувати ще раз, — сказав Мишко. — Маленький Куликове поле. Без моря, зате ближче до Омеги.

— І Омега, схоже, це теж відчуває, — додав Андрій. — Звідси й наші «повтори».

Рішення було майже очевидним — принаймні для Петра Семеновича.

— Якщо вузол починає смикати час на вході, — сказав він, — нам потрібен хтось усередині, хто зможе побачити, що він робить зі сценарієм. R‑1, — глянув на Андрія, — твоя черга.

— Ти серйозно? — Наталя зиркнула то на старого, то на Андрія. — 2014‑й і так не найстабільніший час. Ти ще хочеш, щоб він провалився кудись у його «альтернативу»?

— Він уже провалюється, — відповів Андрій. — Ми всі. Просто я… — зітхнув, — …бачу це чіткіше.

Мишко мовчки кивнув.

— Я піду з тобою до входу, — сказав він. — Але далі… — підняв руки, — …далі — ти і твій улюблений монстр часу.

— Монстр? — скривився старий. — Швидше… голодний архівар.

— Ще краще, — пробурмотів Андрій.

Вони спустилися до «їхнього» люка — того самого, через який він колись потрапив у 2062‑й. У тунелі було трохи холодніше, ніж зазвичай. Повітря відчувалося густішим.

— Якщо щось піде не так… — Мишко поклав руку йому на плече.

— То буде, як завжди, — перебив Андрій. — Ви чекатимете хвилину, а для мене пройде пів життя.

Він спробував усміхнутися. Вийшло криво.

— До зустрічі, — сказав він.

І пішов углиб.

Локальний модуль «Q‑LOCAL» стояв у своїй залі, як завжди: купол, пульти, тьмяні індикатори. Але цього разу щось у його «диханні» було іншим.

Не рівне гудіння, а трохи прискорений, нервовий ритм. Ніби система вже крутила якісь матриці на максимум. На центральній панелі блимали кілька рядків, яких він раніше не бачив:

«SCENARIO BRANCH: 2014‑09‑**LOCATION: TEPL STATUS: SPLIT
RESOLUTION: PENDING»

— «Split», — прочитав він. — Розгалуження.

Нижче — дві гілки, позначені умовно:

«2014‑A: LOCAL UPRISING / HIGH EXTERNAL INFLUENCE
2014‑B: DIFFUSED TENSION / FAILED MOBILIZATION»

— Ага, — пробурмотів Андрій. — Значить, ти сама вже намалювала дві версії. І тепер… — глянув на маленький миготливий курсор біля «RESOLUTION», — …намагаєшся вирішити, яка з них стане «основною».

Палець сам потягнувся до панелі. «Тільки подивлюся», — сказав він собі. Коли доторкнувся, все навколо клацнуло — так само, як тоді, коли його викинуло в 2062‑й. І світ розійшовся навпіл.

Він вийшов… на поверхню. Перше, що вдарило — звук. Не звичайний степовий вітер, не дитячий гамір, а глухий гул натовпу й рев динаміків. Крики «Россия! Россия!», «Нет войне!», «Одесса, мы с тобой!» змішувалися з менш численними, але відчайдушними «Слава Украине!», «Ганьба!».

Андрій стояв на краю центральної площі Теплодара й дивився на те, чого ніколи не бачив у своїй «основній» лінії часу. Площа була заповнена людьми.Уздовж алеї — ряд наметів із написами «Антимайдан», «Юго‑Восток вместе», «Новороссия». На флагштоках — російські триколори, червоно‑сині прапори з написами «Одесская народная республика» й «Юго‑Восточная армия». На ганку селищної ради стояла імпровізована сцена: мікрофон, колонки, за якими хлопці в камуфляжі й спортивках. Один із них якраз кричав у мікрофон:

— Нас хотят втянуть в чужую войну! Нас бросили киевские фашисты! Но мы — Одесский регион, мы — Новороссия! — натовп ревів у відповідь.