Глава 11. 2014–2015 Невидимий фронт за ОМЕГА-зону

2014–2015‑ті в Теплодарі пройшли без жодного пострілу. Жодної «зеленки» на вулицях, жодних барикад на площі, жодних БТРів біля міськради.

По телевізору — палаючий Будинок профспілок в Одесі, дим над Донецьком, «референдуми» й «ДНР/ЛНР», слова «Новоросія», «федералізація», «коридор до Придністров’я». У самому Теплодарі — та ж їдальня, та ж котельня, ті самі вітри над Барабойським водосховищем. Але саме тут ішла одна з найтихіших і найважливіших битв — битва за зону, де час не любив непроханих гостей.

Березень 2014‑го розколов країну навпіл — не географічно, а по відчуттях.

У Києві на Майдані ще тліли барикади, на Банковій змінювалися прізвища й портрети. У Криму вже з’явилися «зелені чоловічки», російські прапори й «референдум», який провели під дулами автоматів. На Сході зростали проросійські виступи, які згодом переросли у збройний конфлікт.

Одеса не залишилася осторонь. На Куликовому полі стояли намети «антимайдану», біля обласної адміністрації — проукраїнські мітинги. Напруга зростала.

— Вони хочуть тут зробити «другий Донецьк», — казав по телевізору одеський журналіст.

— Вони хочуть тут зробити «Новоросію», — казали в аналітичних статтях, пояснюючи, що проект передбачав створення коридору від Донбасу до Одеси й далі до Придністров’я.

У підвалі будинку №3 у Теплодарі ці слова звучали інакше.

— Їм потрібен не просто коридор, — сказав Мишко, розстеляючи на столі карту Одеської області. — Їм потрібен… ось цей вузол. — Він ткнув пальцем між Одесою й трасою на Кишинів. — Теплодар. Якщо вони просунуться сюди, вони отримають не тільки ще один плацдарм для контролю узбережжя. Вони отримають доступ до «ОМЕГИ».

— Ти думаєш, вони реально розуміють, що тут? — скептично спитала Наталя.

— Можливо, конкретні майори й «ополченці» — ні, — відповів він. — Але ті, хто малював карти «Новоросії» в кабінетах, знали про цей майданчик давно. І зараз, коли в них руки сверблять «взяти під контроль усе причорномор’я», важко повірити, що ВОНИ не нанесли б на карту місце, де стоїть експериментальний вузол часу.

— Їм би фронт втримати, — буркнув один із чоловіків. — Які їм ще «аномалії»?

— Не недооцінюй чужий апетит, — тихо сказав Петро Семенович. — Коли ти звик рахувати країни як клітини на шаховій дошці, один зайвий інструмент завжди здається приємним бонусом.

2 травня 2014‑го в Теплодарі було тихо.

Субота, дачі, рибалка на водосховищі, діти гасають дворами. Хтось поїхав в Одесу на футбол: «Чорноморець»–«Металіст» і «Марш єдності» — так телевізор пояснював, чому центр міста перекрили.

Увечері телевізор став іншим.

— В Одесі… — диктор збився, — …масові заворушення. Є загиблі. Пожежа в Будинку профспілок…

На екрані — дим, крики, люди стрибають з вікон палаючої будівлі.

— Боже, — прошепотіла Ганна, прикривши рот рукою.

— От вам і «другий Донецьк», — похмуро сказав Іван. — Тільки почали з дому, де колись сидів обком.

Андрій стояв, вчепившись у спинку стільця. Кадри Одеси били в нього по двох фронтах. Один — емоційний: місто, яке він любив, тепер було вогнем. Другий — професійно‑аномальний: Бібліотека. Будинок профспілок. Куликове поле. Усі ці місця були помічені в його нотатках як точки дивної поведінки часу: місця, де людям «долювали» сценарії.

— Це було не спонтанно, — сказав він увечері в підвалі. — Вони готували ґрунт давно. «Антимайдан», табір, «русская весна». Але… — він стиснув кулак, — …воно… посипалося. Не так, як вони планували.

— Ти про ці… — Мишко відкрив на ноутбуці стрічку новин, — …«провокація вийшла з‑під контролю»?

— Я про те, — відповів Андрій, — що їхній сценарій «Одеса як опорний пункт Новоросії» вже тоді дав тріщину. Вони хотіли зробити тут «другий Донецьк», але щось пішло не так. І я не впевнений, що лише через «людський фактор».

— Ти натякаєш, що вузол… — почала Наталя.

— Я натякаю, — перебив її він, — що в ті дні по всій області було стільки дивних «збоїв», що я готовий припустити: «ОМЕГА» теж грала.

Паралельно з вуличними боями в Одесі й війною на Донбасі в аналітичних матеріалах усе частіше звучало слово «Придністров’я».

— Росіянам важливо не тільки вийти до Криму, а й мати сухопутний коридор до Придністров’я, — пояснювали експерти. — Проект «Новоросія» передбачав ланцюг від Харкова до Одеси, далі — до невизнаної ПМР під контролем Росії. На мапах це виглядало красиво: стрілки, лінії, поєднання «російських анклавів».

На землі це означало: десь між цими лініями лежить Теплодар.

— Подивіться, — Андрій розстелив ще одну карту в підвалі. — Ось Донбас. Ось Херсон, Миколаїв, Одеса. Ось кордон із Придністров’ям. Якщо вони хочуть цей коридор, їм потрібен контроль над цими дорогами. І над тими «сірими зонами», де є щось цікаве. Наш майданчик — одна з них.

— Ну, контролювати дороги — це ж логіка будь-якої війни, — зауважив один із «кола».

— Так, — погодився Андрій. — Але в нашому випадку дорога — це ще й транспортний канал для даних. Якщо вони ставлять тут свої «очі й вуха», вони можуть краще розуміти наші моделі. Або… — він зробив паузу, — …псувати їх.