Глава 9. Повернення й сумнів у реальності

Він стояв. А нещодавно — сидів у кімнаті переговорів поруч із Оленою, дивився на схеми, слухав її спокійний голос. Зараз — жодної Олени, жодного екрана. Лише сирий бетон, низька стеля тунелю й запах вогкої іржі. Ліхтарик знову в руці. Світло тремтіло, як після удару.

— …друже, та ліхтар вище тримай, я ж нічого не бачу! — пролунав поруч знайомий, дуже земний голос.

Андрій здригнувся.

— Мишко? — видихнув.

— А хто ж іще, — пробурмотів той. — Я тут, між іншим, спиною кабелі збираю, а ти… — він замовк, розгледіти обличчя Андрія. — Ого. Ти ніби щойно з пральної машинки без режиму «віджим».

За ним, трохи далі, у тьмяному світлі, виднівся силует Петра Семеновича. Той упирався на тростину, але тримався впевнено.

— Ну що, — сказав старий, — дострибався?

Андрій відкрив рот — і зрозумів, що горло в нього сухе, як пил.

— Скільки… — хрипко спитав він, — …часу минуло?

— Хвилина, — відповів Мишко. — Максимум півтори. Ти просто завмер, як дурень, уперся пальцем у панель, задивився кудись у нікуди. Ми вже думали, тебе від того купола віддирати доведеться.

— Хвилина? — повторив Андрій.

У голові народився дикий сміх. «Хвилина. Замість усього 2062‑го. Непоганий курс обміну».

— Ти знепритомнів? — уточнив Петро Семенович. — Тиск, може, підскочив?

— Ага, — відповів Андрій, — тиск… часу.

Вони вийшли із залу з куполом не одразу. Спершу — Андрій сів просто на бетон, сперся спиною об стіну й намагався зібрати докупи те, що щойно сталося. Слова «Теплодар 2062», «Реактор пам’яті», «Олена», «R‑PATTERN» боролися за першість, як риби в тісному відрі.

— Подихай, — сказав Мишко, сівши поруч. — І не дивися так, ніби тебе з майбутнього випхнули в під’їзд.

— А звідки ти знаєш, — сухо відказав Андрій, — куди мене випхнули?

Мишко примружився.

— Хочеш поговорити про це серйозно чи будеш робити вигляд, що впав і вдарився?

— Навіть якщо я скажу «серйозно», ти все одно спочатку пожартуеш, — сказав Андрій. — Це твій спосіб боротьби з аномаліями.

— Бо без гумору ми всі тут давно б збожеволіли, — погодився той. — Тож давай: що ти бачив?

Андрій провів долонею по обличчю.

— Майбутнє, — сказав він. — Або одну з його версій. 2062‑й. Теплодар зі склом замість штукатурки й з логотипами замість іржі. Комплекс з назвою «Реактор пам’яті». Міжнародні емблеми. Архів людської пам’яті, який нібито існує, щоб запобігати катастрофам. — Він гірко всміхнувся. — Дуже гарна легенда.

Мишко мовчав. За нього говорив старий.

— Легенди завжди гарні, — сказав він. — Інакше під них важко підводити бюджети.

— Ти… віриш мені? — спитав Андрій старого.

— А є сенс не вірити? — той підняв брову. — Ми з тобою давно вийшли за межі, де «вірю — не вірю» щось вирішує. Ти — R‑1. Ти бачиш ці штуки ще з дитинства. Якщо б ти мені зараз сказав, що бачив у цьому тунелі карлика з трьома головами, я б, може, засумнівався. А от те, що ти побував у варіанті 2062‑го, — звучить як логічний розвиток нашого безумства.

Мишко нарешті втрутився.

— Теоретично, — сказав він, — модуль міг підхопити твою «хвилю» й з’єднати її з якимось уже змодельованим сценарієм. Ти опинився там як «спостерігач». Суб’єктивний час міг для тебе розтягнутись, а тут — пройшла хвилина. Це ще вписується в наші уявлення про відносність часу.

— Ти красиво говориш, — буркнув Андрій. — Але зараз це звучить як: «У тебе був дуже реалістичний сон».

— Якщо це сон, — сказав він упівголоса, — то він має залишити сліди.

Вони вирішили йти до міста, як домовлялись раніше: через котельню, повз склади, обминаючи основні входи.

— Тільки не поспішай, — попередив Петро Семенович. — Подивись уважно. Якщо щось… змінилося, ми маємо це побачити.

— Змінилося? — перепитав Андрій. — Ви думаєте, один мій стрибок міг…

— Якщо вузол працює не тільки як «проектор», а як «редактор», — втрутився Мишко, — ти міг не просто побачити іншу гілку, а… трохи її зачепити. Питання — чи це впливає на наш потік, чи ти просто відвідав паралельний.

— Ти зараз говориш, як підручник, — сказав Андрій. — Я зрозумів загальну суть: придивляємось до деталей.

Першою перевіркою стала котельня. Вона стояла на своєму місці: та сама цегляна коробка, той самий трубчастий димар, від якого пахло теплом. Але на фасаді… щось не так.

— Стоп, — сказав Андрій. — Оце… — показав на табличку біля дверей, — …раніше було?

На табличці, де колись було просто «Котельня», тепер дрібними літерами додавалося: «КП «Тепло‑енергія Теплодара». Поруч — логотип: стилізоване сонце над хвилею.

— Могли поміняти, — припустив Мишко. — Реформа ЖЕКів, нові назви, знаєш же.

— Могли, — визнав Андрій. — Але вчора цього не було. Бо я вчора тут проходив. І я би помітив ось цю криву «хвилю».