Глава 8. Перший стрибок, «чужий» 2062

Спершу він подумав, що просто знепритомнів. Ті ж сходи. Той самий вогкий запах бетону й металу. Те саме відчуття, як тоді, коли він торкнувся панелі «Q‑NODE» і все на мить провалилося в чорну тишу. Але тепер чорна тиша не закінчувалася. Вона розтягнулася, стала густою, як смола. Час ніби зупинився не тільки зовні, а й усередині нього. Не було ні думок, ні страху — лише відчуття, що він завис десь між сходами.

А потім — крок. Він не відчув, як його нога ступила на бетон. Просто раптом зрозумів, що стоїть. У тунелі. З ліхтариком у руці. Світло ліхтаря било вперед, вирізаючи з темряви знайомі стіни. Вода все так само капала зі стелі. Лише одне було іншим: тиша.

— Мишку? — покликав він.

Ехо повернуло йому голос — але надто порожній, наче тунель став довшим.

— Петре Семеновичу?..

Жодної відповіді. Андрій озирнувся. Позаду — порожній коридор. Ні слідів, ні блиску іншого ліхтаря. Наче він спустився сюди сам. «Може, вони вже пішли? — намагався він думати раціонально. — Може, мене винесли, я знепритомнів, а тепер… повернувся?» Але щось у грудях казало: «Ні». Він підійшов до зали з куполом. Зала була порожньою. Пульт стояв на місці. Купол — на місці. Панелі — темні. Ніяких тьмяних індикаторів, ніяких зелених рядків на чорному фоні. Навіть звичного гулу приладів не було. Тиша.

— Ей… — тихо сказав він, ніби звертаючись до самої зали. — Ви що, образилися?

Ніякої відповіді. Він обережно торкнувся однієї з панелей. Холодне, мертве скло. Немає живлення.

«Може, десь вибило рубильник, — подумав він. — Може, ми дійсно щось перевантажили…»

Але внутрішній холод не давав спокою. Це була не просто «відсутність живлення». Тут було відчуття… залишеності. Наче модуль стояв тут так давно відключеним, що встиг стати частиною декорації, а не системи.

— Добре, — сказав він уголос, щоб заглушити власний страх. — Якщо все вимкнули, значить… час звідси валити.

Він розвернувся й пішов назад — до сходів, до люка. На кожному кроці його не покидало відчуття, що в тунелі щось змінилося. Дрібниці: фарба на стіні трохи більш вицвіла, ніж має бути; іржа на металевому кріпленні роз’їла болти глибше, ніж за один день; табличка «К‑3» була не просто вицвіла — вона була наполовину відламана. «Може, я довше валявся непритомний, ніж думаю», — намагався він заспокоїтись. Сходи були на місці. Люк — теж.

Він піднявся нагору. Коли кришка люка тяжко відчинилася, його вдарило в обличчя світло. Яскраве, біле, занадто чисте для другого чи третього години ночі. Андрій мимоволі прижмурився. Повітря було іншим. Не тим нічним, змішаним із запахом котельні й вогкості. Воно пахло… пластиком, озоном і чимось ще, чого він не міг одразу визначити. Ніби десь поруч працювали потужні кондиціонери. Він виліз повністю, відкинув кришку люка — й завмер.

Перед ним не було зарослого травою клаптя промзони з іржавою арматурою. Перед ним була… площа.

Він стояв на краю широкої, вимощеної гладкими плитами площі. Попереду — просторий відкритий простір із низькими клумбами, лініями світильників, що світили м’яким теплим світлом. Далі — будівлі.

Перше, що впало в око, — головна. Низька, але масивна споруда зі скла й світлого металу, трохи схожа на сучасний науковий центр. На фасаді — великий логотип: стилізована спіраль часового ряду, що сходиться в точку, з якої відходять кілька тонких ліній, як нерви. Під логотипом — напис трьома мовами: українською, англійською й ще якоюсь — можливо, німецькою чи французькою.

«РЕАКТОР ПАМ’ЯТІ / MEMORY REACTOR / REAKTOR…»

Андрій не встиг дочитати. Поруч із написом — низка емблем: прапор України, прапор ЄС, логотип якоїсь міжнародної агенції з безпеки даних, емблема ООН, ще кілька незнайомих знаків. За головною будівлею, далі, виднівся силует міста.

Теплодар. Але… інший.

Старі п’ятиповерхівки були — він упізнав їхній контур. Але фасади — утеплені, пофарбовані в різні пастельні кольори, з акуратними балконами. Між ними — нові будівлі: скляні коробки «офісів», кілька висотніших, але не хмарочосів, будинків зі скляними лоджіями. Ліворуч, над усім цим, у бік степу, виднілися стрункі вежі вітряків, далі — блискучі смуги сонячних панелей. А там, де мав бути силует недобудованої АТЕЦ, — інша конструкція. Не реакторний корпус, не кран. Низка куполів і антен, схожих радше на телекомунікаційний або дослідницький комплекс.

— Ти жартуєш… — просичав він сам до себе.

Ніхто не відповів. Він обернувся. Люк, з якого він виліз, виявився частиною невеликої службової зони — квадрат металевих плит, оточений невисоким скляним парканом. На паркані — табличка: «Технічний доступ. Персоналу не виходити на площу без авторизації».

«Значить, сюди хтось таки ходить, — подумав він. — Або ходив».

За склом він бачив людей. Не багато — вечір чи ранок, важко сказати, але світло було таке, ніби час доби втрачав чіткі межі. Люди йшли по площі, розмовляли, сміялися. Дехто зупинявся біля інтерактивних панелей, установлених на узбіччі. На панелях світилися якісь графіки, карти, текстові блоки. Більшість були вдягнені в щось між «повсякденним» і «офісним»: легкі куртки, зручні кеди, багато хто — із прозорими окулярами з тонкою оправою, які виглядали не як звичайні, а радше як якийсь гаджет. Декотрі йшли з маленькими дронами, що тихо гули над ними, як механічні пташки. Над усім цим — небо. Звичайне, степове, трохи затягнуте легкими хмарами. Лінія води блищала вдалині: Барабойське водосховище ніде не поділося.