Глава 7. 2001: Повернення й відкриття тунелю

2001‑й для Теплодара був дивним роком.

Для країни — це вже був інший час: копійчані купони й шалена інфляція лишилися позаду, в обігу — гривня, на вулицях — перші кіоски з мобільними телефонами, рекламні бігборди. Для Теплодара ж усе виглядало майже так само, як у 1991‑му: ті самі панельні будинки, ті самі двори, той самий силует недобудованої Одеської АТЕЦ над Барабойським водосховищем.

Саме це вдарило Андрієві в очі, коли він ступив із маршрутки на знайому, але водночас чужу зупинку. Маршрутка, що йшла з Одеси по трасі E87, смикнулася, хрюкнула двигуном і виплюнула його та ще пару пасажирів на потрісканий асфальт біля таблички «ТЕПЛОДАР».

— Приїхали, — кинув водій, закурюючи, ніби проїхав не сорок кілометрів, а сорок років.

Андрій зняв рюкзак із плечей, підняв очі. Усе було на місці. Та сама дорожня стела з написом «ТЕПЛОДАР» — колись новенька, тепер потемніла, трохи заржавіла по краях. Та сама алея, що вела в місто, обсаджена молодими, але вже не дуже рівними тополями. Удалині — прямокутні силуети п’ятиповерхівок. Лише кілька нових деталей свідчили, що минуло десять років. Біля зупинки стояв кіоск із написом «Мобільний зв’язок», вітрини були завішані картками різнокольорових операторів. Поруч — банер із усміхненим обличчям політика й гаслом «Стабільність — наш вибір».

«Вони б ще написали «Час — наш вибір», — подумав Андрій.

Він зробив кілька кроків — і відчув, як у грудях щось защеміло. Це місто було витягнуте з його дитинства майже без змін. Ніби хтось поставив його на паузу в 1991‑му, докрутив плівку світу до 2001‑го, а потім знову натиснув «play». І тепер він, двадцятирічний, повернувся у декорації свого десятиріччя.

— Таки приїхав, — пролунав ззаду знайомий голос.

Андрій обернувся. Сашко стояв, спершись на перила зупинки. Трохи підріс, трохи розширився в плечах, обличчя обросло тінню неголеної щетини. Але усмішка — та сама, криво‑добра.

— А ти думав, що я назавжди в Одесі? — відказав Андрій, обіймаючи його.

— Я думав, ти там станеш великим програмістом і забудеш про наше болото, — засміявся Сашко. — Але бачу, болото все‑таки тягне.

— Болото — це стійке середовище, — серйозно сказав Андрій. — А стійкість, як нас учили, — основа будь-якої системи.

— О, почалося, — пирснув Сашко. — Пішли, системщик, покажу тобі, як тут «стабільність» виглядає.

Вони пішли алеєю в бік міста. По дорозі Сашко розповідав новини.

— Школа та сама, — махнув він у бік будівлі, що біліла праворуч. — Тільки тепер у нас є комп’ютерний клас. На три машини. Працюють через раз.

— Крамниці? — спитав Андрій.

— «Продукти» — там, де й були. Додалися два кіоски, один «шанхай» із китайськими шмотками. АТБ нам ще не світить. Кажуть, «ринку нема».

— А що зі станцією? — погляд Андрія сам потягнувся до того місця, де за будинками виднілися сірі громади недобудованих блоків.

— Станція як була… — Сашко зам’явся, — …так і є. Тільки тепер це, здається, просто… декорація. Офіційно — «законсервований об’єкт». Неофіційно — «валіза без ручки». Нести важко, кинути шкода.

Фразу «валіза без ручки» Андрій чуло десь у телевізійній передачі про енергетичні об’єкти пострадянського простору. Звучало надто влучно.

— А «внизу»? — тихо спитав він.

Сашко зиркнув на нього.

— Питаєш, ніби я туди щодня ходжу, — сказав. — Я ж не твій батько. Але… — він на хвилину замислився, — …кажуть, що там ще щось бурчить. Світло не вимикають, охорона є, Петрович — той самий ще, іноді бачу його в бібліотеці.

— «Культ» ще збирається? — ще тихіше спитав Андрій.

— Ти, як завжди, в лоб, — скривився Сашко. — Збираються. Рідше. Хто виїхав, хто втомився. Але старий інженер твій — живий, не хвилюйся. Каже, чекає, коли ти вже вирішиш, ким хочеш бути: калібратором, священником чи, цитую, «нормальною людиною, яка нарешті поїде звідси».

— Я приїхав, — сказав Андрій. — Значить, не поїхав.

— Це ще не вирок, — підморгнув Сашко.

Вони минули центральну площу — ту ж саму: селищна рада, бібліотека, кіоск «Преса», пам’ятний камінь на честь початку будівництва селища енергетиків.

Андрій зупинився біля каменя. На металевій дошці все ще було вибито: «15 МАЯ 1981 ГОДА НАЧАТО СТРОИТЕЛЬСТВО ПОСЕЛКА ЭНЕРГЕТИКОВ ОДЕССКОЙ АТОМНОЙ ТЭЦ». Літери трохи потьмяніли, але читалися добре. «Я теж тоді почався, — подумав Андрій. — Тільки на іншому кінці міста».

Квартира батьків теж майже не змінилася. Ті ж шпалери, тільки ще більше вигорілі. Ті ж меблі. Той самий телевізор «Електрон», тільки до нього тепер був приєднаний відеомагнітофон, на якому стояла касета з написом «Матриця».

Мама виглянула з кухні, витираючи руки об рушник. В очах — радість, на лобі — зморшки, яких раніше не було.

— Сину, — сказала вона, і цього слова вистачило замість будь‑яких промов.

Іван вийшов повільніше. Трохи посивів, змарнів. На обличчі — втома людини, яка надто довго працює з тим, що не хоче рухатися.

— Ну, здоров, студент, — сказав він, але в голосі було більше тепла, ніж іронії.